Кайла Броді-Тернер - Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер

Стримуючи сльози, Джіа притиснула його до себе, стиснувши в руці хомут його сорочки. Вона цілувала його гаряче, жадібно, так, ніби намагалася запам'ятати кожен міліметр його губ. Сльози окропляли її обличчя, від чого воно горіло ще сильніше. Фару притискав її до себе і виводив великим пальцем візерунки на її щоці. Вони були так близько одне до одного, що чули биття сердець одне одного.

–Ступай. І не озирайся. – сказала вона, повернувшись до стіни.

Біль впився в неї, подібно до ножа. Джіа відпустила Фару, але чи відпустило серце?

За час відсутності Джії, з Міста Лева зникли троє смертних, а в самому Ґотліні було знайдено два вбиті маги недалеко від палацу Верховної Королеви. Коли принцеса Сонцедома з'явилася з війною, послала знахарів Верхнесфери, щоб отруїти Джію і тим самим поквитатися з нею, щоб трон королівства левів був захоплений Сонцедомом.  З кубка випив Фару, у зв'язку з чим був отруєний, поки Джіа не вимовила слів любові. Джіа погнала лева до снігового лісу. Коли величезний лев увійшов у хащі, вона відчула холод. Не звикла до снігу й морозу, Джіа змерзла. Лев загарчав.

–Що не так, милий? – запитала вона, погладивши гриву лева, на якому сиділа. Вона спустилася з масивної спини величезного звіра, і озирнулася. Ліс був тихим, вітру не було, сніг щільно вкривав землю і дерева. Лев по черзі піднімав передні лапи.

–Замерз, дорогий? – погладивши велику гриву, запитала Джіа. – Потерпи, скоро будемо вдома.

Джіа озирнулася, у лісі не було ні душі.

–Ельго? – крикнула вона.– Я прошу тебе, поговори зі мною!

Величезний сніговий барс вистрибнув просто перед Джією. Лев став перед нею, затуляючи собою. Барс загарчав на лева, і лев негайно видав відповідний рик.

–Чого треба тобі в моїх краях, Королево Левів? – запитала Ельга, блукаючи засніженою землею. Барс став біля своєї королеви й уважно дивився на лева, невдоволено кидаючи хвіст у сторони.

–Моя держава в небезпеці. – не піднімаючись із реверансу, почала Джіа. – Сонцедім уявив себе володарями магів і хоче знести нашу державу в співдружності з кланом Кігтя з Верхнесфери.

–Повелителі магів? –пирхнула Ельга.– вони ж немовлята. Нечистокровні маги, ельфове кодло... – Верховна Королева насупилася, дерева позаду неї вкривалися інеєм. 

–Прошу, Ваша Величносте, допоможіть мені. –просила Джіа, відчуваючи, як замерзла в схиле коліно. – Наш світ у небезпеці. Вони вбили моїх людей, убили невинних.

–Вони вбили наших людей, Джіа. У Ґотліні так само зникають смертні.

–Я знаю, що закон забороняє нам нападати першими. Але мої люди налякані. Я прийшла просити про допомогу.

–Їм кінець.– запевнила повелителька льоду. Її очі блиснули.– Заспокой своїх людей, повідом, що всі вони під захистом Верховного Клану. Ніхто більше не загине. Я вирішу цю проблему.– вона поправила поділ чорної мантії й розвернулася, йдучи геть.

Джіа стояла в сніжному лісі, не розуміючи, що їй робити далі. Вона відчувала себе самотньою і наляканою. Ельга начебто й погодилася допомогти...а начебто й була холодна. Джіа не розуміла, що буде далі.  Королівство було на межі війни, батько при смерті, але Джіа не могла ні на чому сконцентруватися крім думок про Фару, якого їй довелося відпустити. Не в силах зживатися з тривогою, за коханим, вирушила вона до друга дитинства, на чужі землі. Туди, через пустелю Златих, по той бік Похмурого лісу, міста Древніх.  У Вогняний ліс, до Пітера, з клану Ґотліна.

–Мої очі вірно брешуть мені? Джіа, душе моя, чи ти це? – проспівав веселий голос.

–Привіт, Пітере. Обійняла б, та ті опіки досі сходять. – усміхнулася Джіа.

–Скільки літ, скільки зим! – здивувався він, дивлячись на неї.

–Достеменно? 30 літ, та 29 зим. – відповіла вона, усміхаючись.

–О, Джі, така ж гостра на язичок. Чим можу служити?

–Говорять, ти підглядачками промишляєш? – змовницьки нагнувшись, сказала вона.

–Це хто ж таке каже? – запитав він, примружившись.

–Пташки.– піднімаючи брови, відповіла Джіа.

–Хітромудрі, мабуть, пташки. – у відповідь піднявши брову, промовив Пітер.

– То, що ж, не допоможеш, значить?

–Від чого ж. Допоможу, коли пташки нічого іншого не наспівали.  –посміхнувся Пітер.

–Подейкують...

–Ті ж пташки, я вважаю? – перебив її він.

–Безумовно, дорогий. Так, ось, подейкують... Що ти й Ельга поповнили свої сили, навіть зуміли обмінятися.

–Як знати. – знизав плечима Пітер.– Ну, так? Як його звати? 

–Його? – насторожилася дівчина.

–Досить, Джі. Королево–Левиця, зглядається на простих смертних на кшталт мене. – він розвів палаючими руками. – Ти не радувала мене дружніми візитами. Справа явно в чоловікові. 

–Що ти знаєш? – запитала вона.

–Право, я всього лише припускаю, душе моя. То, як його звати?

–Я хочу дізнатися, як він.

–Ім'я, будь ласка.