Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

— Тепер почни повільно з самого початку й розкажи мені, що сталося.— Я провів її до крісла й легенько підштовхнув, щоб вона сіла.— Ну, розказуй, тільки спокійно.

Вона дивилася на мене знизу вгору, неначе боялася почати.

— Розказуй,— мовив я.

— Він прийшов сюди,— почала вона.— Було десь близько третьої. Як тільки він зайшов, я зрозуміла, що сталося щось жахливе… Мене сьогодні вже спіткало лихо, але це було щось інше… Він схопив мене за руку, пильно подивився в обличчя, але нічого не казав. Я, здається, все питала його, що сталося, а він лише міцніше й міцніше стискав мою руку.— Вона закотила лівий рукав і показала синці між ліктем і зап’ястком.— Я все питала, що сталося, аж раптом він каже: «Що сталося, що сталося… Ти ж сама знаєш, що сталося». А потім сказав, що йому хтось подзвонив по телефону… якийсь чоловік… подзвонив і сказав йому… про мене… про мене і…— Доказати вона видимо не могла.

— Про тебе і про губернатора Старка,— докінчив я за неї.

Вона кивнула головою.

— То був жах,— прошепотіла вона вже не до мене, а сама до себе, ніби забувшись. І повторила:— То був жах…

— Припини й розказуй далі,— звелів я і знову труснув її.

Вона отямилась, поглянула на мене й промовила:

— Він сказав йому про мене… ніби тільки через мене його призначили директором, і ніби тепер губернатор хоче звільнити його, бо він погано зробив операцію його синові і той лишився паралізований, і ніби він хоче розв’язатися зі мною, турнути мене… так сказав той чоловік по телефону… турнути мене за те, що Адам зробив з його сином… і коли Адам усе те почув, він кинувся прямо сюди, бо повірив… повірив, що я…

— Ну,— з люттю зауважив я,— щодо тебе йому сказали правду, хіба ні?

— Він мав спитати мене,— мовила вона й розгублено звела руки.— Мав спитати мене, а не вірити комусь на слово.

— Він же не ідіот,— сказав я,— та й як було не повірити. Тобі ще з біса пощастило, що він давно про це не здогадався, бо якби…

Анна схопила мене за руку, боляче вп’явшись нігтями в тіло.

— Мовчи, мовчи! — вигукнула вона.— Не кажи такого… бо все було не так… і не так, як сказав Адам… о, він казав жахливі речі… називав мене жахливими словами… сказав, що коли скрізь суцільний бруд, людині однак не конче бути… Я намагалася пояснити йому… пояснити, що все не так, як він каже… але він штовхнув мене так, що я впала, і сказав, що не буде сутенером при своїй сестрі-повії і ніхто не зможе його так назвати… а потім вискочив за двері й побіг геть… Ти повинен знайти його, Джеку. Знайди його і скажи… Скажи йому, Джеку.

— Що сказати?

— Скажи, що все було не так, як він думає. Ти повинен сказати йому. Ти ж знаєш, чому я це зробила, знаєш, що сталося. Ой, Джеку…— Вона вчепилася в мій рукав.— Усе ж було не так. Не так брудно. Я намагалась уникнути бруду. Невже я забруднила себе, Джеку? Невже? Скажи, Джеку!

Я подивився на неї згори вниз.

— Ні,— мовив я,— ти не забруднила себе.

— І все-таки це звалилося на мене. Все це звалилося на мене. І він мене покинув.

— Я знайду його,— сказав я і вивільнився, збираючись іти.

— Це нічого не дасть.

— Він послухається здорового глузду.

— Та ні, я ж не про Адама. Я про…

— Старка?

Вона кивнула головою. Тоді сказала:

— Так. Я їздила сьогодні туди… за місто, туди, де ми звичайно зустрічалися. Він викликав мене одразу по обіді. Я приїхала, і він сказав мені… Він повертається до дружини.

— Оце маєш,— мовив я. Потім поборов хвилинну розгубленість і рушив до дверей.— Я знайду Адама,— сказав ідучи.

— Знайди, Джеку,— озвалася вона,— знайди. Більш нікого в мене не лишилось.

Виходячи на вулицю під дощ, я думав собі, що в неї лишився і Джек Берден. Принаймні як хлопчик-попихач. Але та думка не завдала мені болю, наче й не про мене ішлося.

Знайти когось у великому місті, якщо не можеш вдатися до поліції, то нелегке діло. Мені не раз доводилося проводити такі пошуки, коли я був репортером,— на це потрібен час і удача. Та найперше правило — завжди починати з очевидного. І я подався до Адама додому. Побачивши перед будинком його автомобіль, я вирішив, що зробив правильний хід. Я спинився біля тротуару й помітив, що дверцята Адамової машини з боку водія прочинені і їх міг одірвати, проїжджаючи, якийсь ваговоз, та й на сидіння бризкав дощ,— отож я захряснув їх і зайшов у будинок.

Я рішуче постукав у двері. Відповіді не було. Та це нічого не означало. Навіть якби Адам був удома, то, зважаючи на обставини, міг і не захотіти нікому відчиняти. Тоді я пошарпав ручку. Двері були замкнені. Я спустився в підвал, витяг звідти негра-двірника і розказав йому сяк-так зліплену брехеньку про якісь забуті в Адамовій квартирі речі. Він часто бачив мене разом з Адамом і тому впустив до квартири. Я поткнувся сюди, поткнувся туди — Адама не було. Тоді мені на очі трапився телефон. Я подзвонив до Адамової приймальні, подзвонив у клініку, на медичний факультет, на комутатор, де лікарі залишали номери, куди їм дзвонити, коли десь відлучалися. Все було марно. Ніхто не знав, де Адам. Чи, власне, кожен мав дуже ймовірне припущення, де б він міг бути, але жодне з них не підтверджувалось. Отже, мені відкривалося широке поле для пошуків — ціле місто.

Я вийшов на вулицю. Те, що його машина стояла перед будинком, було дуже дивно. Адам покинув її. Куди ж у біса можна було податися пішки, в дощ, о такій порі дня? Чи, точніше, вечора — бо вже смеркалося.

Я подумав про бари. Бо так уже повелося, що, зазнавши якогось сильного струсу, чоловік простує до бару, ставить ногу на підніжок, замовляє п’ять нерозведених віскі одразу, вихиляє їх одне по одному, втупивши безтямні очі в бліде, спотворене болем обличчя у дзеркалі за стойкою, а тоді заводить з барменом сардонічну розмову про Життя. Щоправда, я не уявляв собі Адама Стентона в цій ролі. Та все ж