Олена Гриб - Гра в чуже життя, Олена Гриб

28.3

 

– Чашу знищив я, – переконливо сказав Карі, однак його слова не дали жодного ефекту.

– Куди йти? – діловито поцікавилась Лін.

– За мною.

Темна фігура рушила до порталу, що з’явився над безоднею.

– У тебе немає слуг, Бадікене? – несподівано встряв тонкий голосок Віма.

Віма чи… Ангаса? Лін закрутила головою, виглядаючи його. Дивно, вона була впевнена, що хлопець мертвий. Невже Перший маг тільки займав його тіло, і, померши, звільнив бастарда?

Дівчина похитала головою, відганяючи підозри. Зеліна ж сказала, що Ангаса більше немає, то чому б не повірити богині? Він же не божевільний, щоб з’явитися серед своїх ворогів?

Втім, його все одно було шкода. Так, шкода! Не мага – хлопчину, з яким Лін встигла трохи подружитись. Який підказав, як врятуватись… І якому вона зберегла життя.

– У мене немає настільки особливих слуг, пов’язаних провиною, – огризнувся бог.

– Дивно, чого-чого, а провини я точно не відчуваю, – задумливо промовила Лін, так і не помітивши Віма.

– Правда? – глузливо перепитав Бадікен. – Чужинко, ти знищила єдине джерело мудрості в усіх світах! Невже твій мозок не здатний усвідомити цього? Я майже розчарований.

Вона чесно спробувала осмислити його слова, але якось… не виходило. Видно, совість заснула і не збиралась прокидатися як мінімум до ранку.

– По-перше, щодо єдиного в усіх світах ти явно погарячкував. По-друге, не мудрості, а посилення якогось дару. По-третє, Чашу дуже шкода і так далі, але надягати собі ярмо на шию я не збираюсь. І, нарешті, по-четверте: мені не вперше бачити бога, тому не розраховуй на благоговіння. У підсумку – Бадікене, якщо тобі не потрібен зайвий головний біль, давай розійдемося мирно. Створиш новий артефакт, а я дам слово, що не буду свідомо навіть наближатись до нього.

На якусь мить запанувала мовчанка. Чи то бог всерйоз обдумував її пропозицію, чи то онімів від обурення.

Лін відчула у своїй долоні гладкий шматок дерева. Ніж чи?..

Вона помітила хитрий пращур Марка, але не ризикнула відвести очі від Бадікена.

«Марк вважає, я зможу вбити небожителя клинком? Чи просто – зможу вбити?..» – закрутилося в голові.

– Твоя пропозиція дуже заманлива, принцесо, хе-хе. Однак я не ганятимуся за журавлем, коли вже зловив непогану синицю, – перервав роздуми дівчини Бадікен. – Ходімо.

– Ну ж бо, відправ його далеко, – шепнув Марк. – Як я тебе вчив! Сміливіше, крихітко!

– Та котіться ви обидва, командири бісові! – не витримала вона. – За тобою, – тицьнула пальцем у туманну фігуру бога, – я добровільно не піду. А ти… – закінчити речення не вдалося.

Вони покотились: Бадікен – крізь чужі ноги, Марк – збиваючи тих, хто не встигав його перестрибнути.

Лін дивилася, розкривши рота, і намагалась зрозуміти, що спричинило це безладдя.

– Прошу тебе, шановна, досить, – бог Неба порівнявся з нею. – Я засвоїв урок і не намагатимуся пробити лобом стіну. Я не носоріг… на жаль, напевно.

Він знову зник у натовпі і під час наступного «підкату» додав:

– Носити Трон Влади з собою – оригінальна ідея.

Все стало на свої місця. Лін пам’ятала той випадок, коли її веління виповнилося – в Храмі Слави. Тобто в Проклятому храмі.

– Е-е-е… Стоп! Досить! Фініш! Припиніть! Наказ відміняється!

Остання фраза подіяла. Марк встав зі стогонами, в яких іноді вгадувалося «Пробач!», Бадікен серпанком розсіявсь і зібрався в людиноподібну фігуру.

– Не тримай зла, світла, але я спіймаю тебе на слові – ти не розпоряджатимешся у моєму храмі і в моєму світі. Згода?

– Згода, згода… Прощавай, чи що?..

Щільний туман розвіявся як страшний сон.

– Це що була за мова, Лін? Та, якою ви між собою спілкувалися? – метаморф вів (точніше, протягував) її поміж гартонцями, грубо розпихаючи людей, що не встигли вчасно прибратися з дороги «Її Високості».

– Звичайна.

– Може тобі й звичайна, але я її не зрозумів. Гаразд-гаразд, Дар Розуміння і таке інше, пам’ятаю. Про що ви говорили?

– Та облиш, те не важливо. Я пообіцяла більше не лізти в цей безглуздий храм, а Марк чесно заробив бочку найкращого вина, якого, щоправда, я не маю, тому обмежуся словами подяки.

– І поїздкою на королівське весілля, – посміхнувся гвардієць. – Я буду подружкою нареченої. Гарною подружкою! А з Карі вийде страшненька дівиця, що підкреслить мою неземну красу. І на нашому фоні ти, крихітко, будеш справжньою принцесою. Ай-й-й! Щупальця забери, перевертень-недоучка!

Під час спуску сходинки горіли під ногами Лін, а в кишені лежав осколок Трону Влади. Повернути його Марку вона не встигла, і тепер вирішувала, чи не привласнити собі таку чудову річ? Втомлена совість (розбудили все-таки її, бідолашну) трохи побідкалась і погодилася повернути артефакт після того, як вирішиться питання із втечею. А то хтозна як все повернеться…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍