Микола Іванович Костомаров - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров

і прозрочистість та, то була бліднота слабування, а тиха мелодія її голосу — то наслідок підупаду всього організму, то... початок кінця.

А я не помічав того, як не помічав і взагалі нічого. Життя било в очі, різало й роздирало вухо рвучими дисонансами — а я був і сліпий, і глухий на все. А я не бачив, що дика вдача дядька переходить уже в божевілля, а умови життя в нашому замку остільки каторжні, що нема й не може бути людських сил, які змогли би знести те катування. А мені здавалося все не таким; а мені здавалося, що у Білої нема й не може бути страждань, що то все безбольовий процес, як от у Христа на хресті: варт йому призвати свою божественність — і земних мук уже нема... Раз я бачив Білу, як вона стояла в залі поміж двома вікнами. Високо піднявши білу руку, оперла її о стіну й притулилася головою до руки. Заходило сонце і косим промінням кинуло поплавленого золота на Білу. Лице було божественно прекрасне, задумане й на ньому відбивалася внутрішня робота мислі. Цей процес облагороджує всякі обличчя, а її лице він робив просто святим. Я став у дверях і занімів. Боявся поворухнутись, боявся дихнути, щоб не сполохати тих вечірніх мрій. Нараз з других дверей увійшов дядько. Він так бистро підійшов до Білої, що вона не встигла повернутись, і дядько, грубим рухом узявши її за плече, повернув до себе.

— Ти що тут робиш?

Вона затремтіла.

— Я стояла й дивилась на захід.

— На захід? А хто мене запевнить, що ти говориш правду? Звідки я знаю, що це не умовний знак комусь, хто жде на вулиці?

Вона тільки дивилась на нього широко розкритими переляканими очима. А дядько взяв її за руку й — давив. Залізні пальці мов в’їдалися в безсилу малу рученьку, а дядько шипів.

— Ти хотіла би мій дім повернути в притон розпусти? Ти хотіла би вішатися на шию кожному, кого побачиш на площі? Розпуснице!..

Тихий звук болю вирвався у неї з горла, потім ще один, ще... і звуки ті з кожним разом здавалися подібнішими на сміх, аж нарешті вона зовсім зареготала. Диким реготом, перемішаним з риданнями, із зойком заломила руки й непритомно говорила якісь незрозумілі слова. Потім випросталась, наче аж стрибнула уверх, з невиразним одчаєм крикнула щось і побігла.

Дядько постояв хвилину, ніздрі його роздувалися. Потім обернувся, щоб іти і — побачив мене. Він аж здригнувся наче, але в ту ж мить заволодів собою. Проходячи мимо, кинув такий погляд, що я з одного того погляду міг би багато дечого зрозуміти, але тоді...

Тоді мені вбачався білий ранок серед гострих шпилів гір. Ще тонуть у тьмі глибокі долини й схили каменисті, а вершини вже освітилися рожевим світлом, мов заспівали рожеву пісню. Грають промені й сміються, блискають у сніжинах, а над тим співом тихо летить безтілесна фея гір і піснею чудовою, на диво схожою до плачу, наповняє повітря... Десь унизу затурчав ріжок пастуха, дика коза перестрибнула провалля, глянув з-під снігу блакитний листок — і фея полетіла далі, маячи білим своїм покривалом. Звуки погасилися за нею, а з якогось ісхованого в долині села пролилися в повітрі дзвони.

О, якби я знав, Біла, що так недовго тобі зосталося жити на світі, я більше любив би тебе!

 

* * *

...Часто думав я — чого це боги не вживають цілої своєї сили? Чому от і Біла не повеліває стихіям і духам безсмертним? Чому не хоче вона їх служби й чому не велить сонцю вставати тоді, коли вона сама розкриває свої оченята вранці? Чому вона так часто плаче, коли може звеліти сумові йти геть і не класти своєї важкої руки на обличчя? Чому світла усмішка такий не частий гість на її устах, і чому очі так часто в безтямку дивляться тільки вперед? Чому це все, чому? А жах? Невже навіки впустив він пазурі в її серце й не хоче витягти назад? «Проклята гістеричка»! — крикне иноді дядько, і в хвилини просвітлення тяжко думаю я над тим. Але в сліпучому сяйві фанатичного поклоніння я забував про ті «деталі» й власним співом заглушував несміливі натяки розуму. Фарби міняються, і в дивній їх грі топиться дрібне змагання аналізи.

Ніжним присмерком сиділи ми, я і Біла. Сад укривав безмовну нашу бесіду. Передсонним шепотом ще говорили листки, закрилися чашечки денних цвітів, а ті, що люблять ніч, а ніч любить їх — зітхнули повільніше й кинули перші промені запахів своїх навкруги. В кущах заворушилися тіні, з дерев все частіше почали злітать невидимі духи присмерку, і запашний шелест їх крил чувся між листами.

Ми мовчали. Наші душі без нашого відома єдналися в розмові, мислі виливалися в гармонійні, хоч і беззвучні форми. Я ввесь був тріпот і увага, боячись втратити хоч атом того, що вона говорила нерозкритими устами.

— Біла! — сказав я їй мислею. — Ніч насувається. Ближче підходять до нас душі тих, що пішли, тайни вселенної розкривають нам назустріч обійми свої — скажи їм, щоб проявилися тут якоюсь формою вони. Що це варт тобі? Протягни руку — і заспівають невидимі сили й скажуть мені незрозуміле величне слово.

І блідим усміхом сумніву відповідала вона мені на мою мольбу. А я ввесь тремтів. Боги! Та вона ж сама не знає власної сили! Вона не розуміє сама себе!..

— Біла, Біла!.. Невже таємний голос не шепотів тобі ночами про твою владу? Невже в ранішній час,