Вільям Фолкнер - Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер

дістати назад свій автомобіль, просто сказавши Бобо його пригнати, і то швидко, — то нащо ми тут? Навіщо тоді нам увесь цей клопіт і хвилювання? Цей камуфляж і маскарад з Вихром, якого поночі проваджено через мемфіські нетрища; цей безпардонний вжиток жіночої зваби й протекції, щоб роздобути від залізниці цілий багажний вагон, яким треба було довезти Вихра до Пошема; не кажучи вже про інше: що ми мусили давати раду з Бучем і зубом Мінні, що ми вдерлися в домівку дядька Пошема й загидили її, що ми були невиспані, і (справді!) затужили за домом, і не мали (це знов я) білизни на змінку; усі ці зусилля, змагання й шахрайства, щоб виставити на перегони коня, який нам і не належав, щоб повернути собі в такий спосіб автомобіль, на який, зрештою, ми теж не мали жодних прав, — навіщо це все, коли для того, щоб знову дістати автомобіль, нам досить послати по нього когось із наших хлопців-негрів? Ти розумієш, до чого це я? Якщо перемога в сьогоднішніх гонах не мала істотної ваги; якщо Вихор і я не були останньою розпачливою заслоною для Буна й Неда від татового гніву, а може, й від поліції, яку тато послав; якщо, не вигравши гонів або й не беручи в них участі, Нед з Буком могли повернутись до Джефферсона (що був єдиною домівкою, яку мав Нед, і єдиним середовищем, в якому Бун міг вижити), так наче нічого не сталося і наче вони нікуди й не виїздили — то вся оця наша подорож ставала ілюзорною забавкою, мало не хлоп’ячою грою в поліцаїв та розбійників. Але Бобо міг знати, де автомобіль, і це було прийнятно, це було справедливо; крім того, Бобо — він же один із нас. Я так і сказав Недові.

— Ти що, забув, що тобі не треба сушити голови цим автомобілем? — відказав він. — Хіба я тобі не обіцяв, що подбаю про це, як прийде час? В тебе й так досить клопоту, маєш он кінські гони. Хіба тобі цього не вистачить? — Він звернувся до Лайка: — Все гаразд?

— Наче так, — відказав той. — Ми ні разу не оглянулися.

— Тоді, може, й добре, — мовив Нед.

Бобо вже зник. Я не бачив куди й не чув як — він просто зник.

— Принеси-но відерце, — сказав Нед Лайкові. — Якраз пора перекусити, поки тут тихо й мирно.

Лайк приніс накрите чистою стиркою бляшане відерце з-під смальцю, де було кілька скибок кукурудзяного хліба, прокладених шматочками смаженої підчеревини; друге відерце, із сколотинами, стояло в струмку.

— Ти снідав? — спитав мене дядько Пошем.

— Так, добродію, — відповів я.

— То не їж більше, — сказав він. — Візьми лиш скибку хліба й запий трохи водою.

— Авжеж, — докинув Нед. — На порожній шлунок краще їхатиметься.

Він дав мені скибочку кукурудзяного хліба, і ми всі присіли навпочіпки круг сідла дядька Пошема, два відерця поставивши всередині. Потім ми почули чиюсь ходу позад себе, а тоді голос Маквіллі:

— Як ся маєте, дядьку Посеме, добридень, шановний (останнє стосувалося Неда). — Він підходив до струмка, уже (чи ще) дивлячись на Вихра. — Це Гнідаш, тож-бо все гаразд. Ваші хлопці налякали були містера Волтера, він подумав, чи не хочете ви якимось іншим конем його обійти. Це ви Гнідаша виставляєте, шановний?

— Називай його містер Маккаслін, — сказав дядько Пошем.

— Гаразд, добродію, — погодився Маквіллі. — Містер Маккаслін. Отже, це ви його виставляєте?

— Один білий чоловік на ім’я Бун Хогенбек, — сказав Нед. — Ми якраз чекаємо на нього.

— Шкода, що у вас нема іншого коня замість Гнідаша. Акрон так і не відчує, що це перегони.

— Я вже казав про це містерові Хогенбеку, — озвався Нед. Він проковтнув їжу, а тоді, не поспішаючи, підняв відерце із сколотинами й напився, все не поспішаючи. Маквіллі пильно дивився на нього. Нед поставив відерце на землю. — Сідай та перекуси що-небудь, — сказав він.

— Дуже дякую, — відказав Маквіллі, — я вже попоїв. Може, містер Хогенбек тим і спізнюється, що хоче привести іншого коня.

— Вже запізно, — сказав Нед. — Доведеться йому цього виставляти. Тільки клопіт, що той єдиний, хто розшолопав тут цього коня, нізащо не попустить йому бігти ззаду. Цей кінь не любить попереду гнатися. Він воліє трошки позаду, аж поки побачить фініш, щоб було куди бігти. Я ще не бачив його на гонах, але ладен закластись, що чим повільніше бігтиме кінь попереду, тим дужче він намагатиметься не вийти наперед, де йому не буде товариства, — аж поки він побачить фініш і зрозуміє, що це ж гони, і помчить тоді. Хто хоче здолати цього коня, мусить тільки не виводити його з рівноваги, щоб він у свинячий голос утямив, що це гони. Колись хтось так далеко його обскаче, аж він злякається, і тоді тільки держись! Але це ще не зараз. Клопіт у тому, що єдиний, хто його розшолопав, якраз зовсім не той чоловік.

— А хто це? — спитав Маквіллі.

Нед куснув ще раз.

— Той, хто їхатиме сьогодні на другому коні.

— Це я, — сказав Маквіллі. — Не може бути, щоб дядько Посем і Лайк досі не сказали вам цього.

— Тоді це тú мав би мені щось розповісти, — мовив Нед. — Сідай попоїсти. В дядька Посема вистачить.

— Дуже дякую, — знову сказав Маквіллі. — Ну що ж, містер Волтер буде радий дізнатись, що це тільки Гнідаш. Ми боялися, що доведеться побивати когось іншого. Побачимось на перегонах.

І він пішов. Але я чекав ще хвилину.

— А навіщо? — запитав я.

— Не знаю, — відмовив Нед. — Може, нам того й не треба буде. Але якщо й так, то воно вже в нас є. Пам’ятаєш — я казав тобі вранці: морока з цими гонами, що в них забагато різних речей перемішалося? Біговище це не наше, і округа не наша, та й кінь теж, сказати б, тільки позичений, тож-бо нічого тут не віднімеш. Нам лишається єдине — докласти щось на свою користь. Оце ж ми й зробили. Той кінь їхній — породистий, з усіма паперами, як і годиться; але чом його не виставляють на гони десь у Мемфісі, Луїсвілі або Чікаго, а застряв він тут, у глухому селі, і бігає в гонах з першим-ліпшим конем, що йому навернеться, як от наш, на простому полі, перетвореному на біговище? Бо я знаю чому, я мацав його вночі, — він слабосилий: на три чверті милі він прудкий, як вітер, але дай йому ще п’ятдесят футів, і він з ніг звалиться, що й не зогледишся. Досі тому хлопцеві…

— Маквіллі, — підказав я.

— …Маквіллі треба було