Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Маргарита знову наблизилась до нього, склавши руки, мов би прохаючи його говорити.
— Пригадуєш ти той вечір, Маргарита, коли, в заміну мого життя, яке я тоді присвятив тобі і віддаю тепер, ти дала мені священну обіцянку?..
Маргарита затремтіла.
— А, ти пригадуєш, — сказав Ла Моль, — бо ти тремтиш.
— Так, так, я пригадую її, — сказала Маргарита, — і, присягаюся життям моїм, Гіацинт, я додержу її.
Маргарита простягла руку до вівтаря, ніби вдруге кличучи бога за свідка своєї присяги.
Обличчя Ла Моля проясніло, неначе склепіння каплиці розкрилось і небесний промінь спустився на нього.
— Ідуть, ідуть, — сказав тюремник.
Маргарита скрикнула і кинулась до Ла Моля, але боячись ще збільшити його страждання, тремтячи стала перед ним.
Генрієтта приклала губи свої до лоба Коконна і сказала:
— Я розумію тебе, мій Аннібал, і пишаюсь тобою. Я знаю, що геройство твоє веде тебе на смерть, але я люблю тебе за твоє геройство. Перед богом я любитиму тебе завжди найбільше від усього і присягаюсь тобі зробити для тебе те, що Маргарита присяглась зробити для Ла Моля, хоч і не знаю, в чому справа. — І подала руку Маргариті.
— Добре, дякую, — сказав Коконна.
— Перш, ніж ви покинете мене, королево моя, — сказав Ла Моль, — зробіть мені останню ласку: дайте якийсь спомин про вас, щоб я міг поцілувати його, сходячи на ешафот.
— О, так! — скрикнула Маргарита. — На!..
І зняла з шиї маленький золотий образок на ланцюжку з того ж самого металу.
— На, — сказала вона, — ось святий образок, що його я ношу з самого дитинства; мати моя наділа його мені на шию, коли я була ще зовсім маленька і коли вона ще любила мене; його прислав дядько наш, папа Климент[130]; я не скидала його ніколи. На, візьми його.
Ла Моль узяв його й жадібно поцілував.
— Відчиняють двері, — сказав тюремник, — тікайте, пані, тікайте!
Обидві жінки забігли за вівтар і зникли.
І в ту хвилину прийшов священик.
XXIX. Гревська площа
Сьома година ранку. Шумлива юрба чекала на площах, на вулицях та набережних.
О десятій годині той самий двоколесний візок, що привіз колись двох друзів після їх дуелі в Лувр, рушивши з Венсенна, поволі проїздів вулицею Сент-Антуан, і глядачі, стовпившись по дорозі так, що давили один одного, були подібні до статуй з витріщеними очима і застиглими устами.
Справді, в той день відбувалося страшне видовище, улаштоване королевою-матір’ю паризькій людності.
У візку, про який ми сказали і який проїздив вулицями, лежали на кількох жмутах соломи, підтримуючи один одного, двоє молодих людей з непокритими головами, одягнуті в усе чорне. Коконна держав у себе на колінах Ла Моля, голова якого виглядала з візка, а очі невиразно блукали навколо.
А тим часом юрба, бажаючи зазирнути жадібним оком в глибину возка, товпилася, підіймалась навшпиньки, ставала на кам’яні тумби, чіпляючись за виступи стін, і, здавалось, була задоволена, коли її очей не уникав жоден кутик двох тіл, які вийшли з мук, щоб іти на смерть.
Казали, що Ла Моль вмирав, не визнавши жодного зобвинувачень, йому накинутих, тим часом як Коконна, навпаки, не міг витерпіти тортур і признався в усьому.
З усіх боків кричали:
— Дивіться, дивіться на рудого! Це він говорив, він усе сказав, цей боягуз повинен в смерті другого. Другий, навпаки, бравий хлопчина, не признався ні в чому!
Молоді люди чули і похвали і прокльони, що супроводили їх на їх смертному шляху, і тим часом як Ла Моль стискав руки своєму другові, величне презирство сяяло на обличчі п’ємонтця, і він дивився на безглузду юрбу з височини ганебного візка, ніби з тріумфальної колісниці.
Недоля зробила своє небесне діло, облагородивши обличчя Коконна, як смерть незабаром мала обожити його душу.
— Скоро ми приїдемо? — спитав Ла Моль. — Я не можу більше, друже, мені здається, що я зомлію.
— Потерпи, потерпи, Ла Моль, ми проїздимо коло вулиць Тізон і Клош-Персе, глянь, глянь.
— О, підніми, підніми мене, хай я ще раз побачу той щасливий будиночок.
Коконна простяг руку і торкнув за плече ката, що сидів на передку і правив конем.
— Метр, — сказав він йому, — будь ласка, зупиніться на хвилину проти вулиці Тізон.
Кабош кивнув головою на знак згоди і, коли під’їхали до вулиці Тізон, зупинився.
Ла Моль з зусиллям піднявся за допомогою Коконна, затуманеним слізьми поглядом глянув на цей маленький будиночок, мовчазний, німий і замкнутий немов могила, зітхання підняло йому груди, і він пробурмотів тихо:
— Прощай, юність, кохання, життя!
І опустив голову на груди.
— Будь мужній! — сказав Коконна. — Ми, можливо, знову знайдемо все це на небесах.
— Ти віриш? — промурмотів Ла Моль.
— Вірю, бо так сказав священик, а я завжди маю надію. Але не втрачай притомності, друже, ці мерзотники, що дивляться на нас, почнуть з нас сміятись.
Кабош почув останні слова і, підхлиснувши коня однією рукою, другою передав Коконна — так, щоб ніхто не побачив — маленьку губку, напоєну якимсь збуджувальним надіб’ям такої сили, що Ла Моль, понюхавши його і натерши собі скроні, відчув, що освіжився й відживився.
— Ах! — сказав Ла Моль. — Я оживаю!
І поцілував образок, що висів у нього на шиї на золотім ланцюжку.
Під’їздячи до рогу набережної при повороті до чудової невеличкої будівлі, спорудженої Генріхом II, побачили ешафот, що виносився своєю голою закривавленою платформою: платформа ця здіймалась над усіма головами.
— Друже, — сказав Ла Моль, — я хотів би вмерти перший.
Коконна вдруге торкнувся рукою до плеча ката.
— Що вам, дворянине? — спитав той, повертаючись.
— Любий мій, — сказав Коконна, — хочеш ти зробити мені приємне, — правда? Ти це казав мені, принаймні.
— Так, і кажу вам ще раз.
— Мій друг страждає більше, ніж я, отже має менше сили...
— Ну?
— Ну, він каже, що йому надто важко було б бачити, як я вмираю перший. До того ж, коли б я вмер перший, не зосталось би нікого, хто б виніс його на ешафот.
— Добре, добре, — сказав Кабош, втираючи сльозу верхнім боком кисті руки. — Не турбуйтесь, буде так, як ви бажаєте.
— І за одним ударом, — так?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королева Марго, Олександр Дюма», після закриття браузера.
