Маргарет Мітчелл - Звіяні Вітром (том 1)

слова застрягли в горлі. Вона тільки стояла й дивилася з-над поруччя на янкі, на обличчі якого настороженість змінилася на осміх - напівзневаж- ливий, напівграйливий.

- Тут, бачу, хтось є,- сказав він, ховаючи пістолета у кобуру й увіходячи в хол; зупинився він просто під нею.- То ви в домі самі, панянко?

Блискавично швидко вона виставила зброю над поруччям і націлилась у вражене подивом бородате лице. І ще й не встиг він сягнути по пістолета, як вона натисла на курок. Відбій був такий, аж її хитнуло назад, у вухах загуло від пострілу, кислий пороховий дим ударив у ніздрі. Солдат гепнувся навзнак, головою дощальні, так гучно, що задрижали меблі. Скринька випала у нього з руки, і все начиння розсипалося по підлозі. Майже не усвідомлюючи, що робить, Скарлет збігла вниз і стала над ним, втупившись в останки його обличчя - у криваву западину там, де був ніс, у випалені порохом осклілі очі. Коли вона дивилась так, на начищеній підлозі з’явилися дві цівочки крові - одна стікала з обличчя вбитого, друга з потилиці.

Він таки мертвий. Нема сумніву. Вона вбила людину!

Дим поволі курився до стелі, а під ногами в неї ширшали червоні струмочки. Неймовірно довгу хвилину простояла вона так, і всі ці недоречні звуки, всі ці запахи неначе посилилися стократ - прискорене биття її серця, схоже на барабанний дріб, легенький шерех листя магнолії, далекий тужливий поклик болотяного птаха й ніжний аромат квітів за вікном.

Вона вбила людину - вона, якій страшно було побачити, як убивають звіра на полюванні, яка не могла чути свинячого кувікання під ножем колія чи пищання кролика у сильці. “Вбивство! - тупо думала вона.- Я вчинила вбивство. Але ж це не могло статися зі мною!” Погляд Скарлет упав на куцу волохату руку на підлозі біля швацької скриньки, і раптом вона відчула, як у ній оживає життя, пробуджується життєва снага, і холодна хижа радість поймає її всю. Зараз вона могла б ступнути босоніж у розчереплену вирву його носа і солодко втішитись теплою чужою кров’ю на голій ступні. Це був її акт помсти за Тару - і за Еллен.

Згори, від спалень, почулася кваплива непевна хода, тоді все стихло, а далі знову стало чути ходу, але вже повільну, наче хтось човгав по підлозі, і кожен крок супроводило металеве побризкування. До Скарлет почало вертатись відчуття часу й реальності, вона підвела голову і побачила Мелані. Та стояла над сходами у подертому пеньюарі, що був їй за нічну сорочку, важка Чарлзова шабля обтяжувала її* слабосилу руку. Мелані одним поглядом охопила всю сцену внизу: розпростерте в крові синьомундирне тіло, швацька скринька обіч, боса Скарлет з посірілим обличчям, довгий пістолет у неї в руці.

В завислій тиші вони двоє зустрілися очима. На обличчі

Мелані, завжди такому лагідному, світилася похмура гордість, а в її усмішці Скарлет прочитала схвалення й жорстоку радість, достоту такі самі, як і ті, що палали у неї самої в грудях.

“Та ж це… Це… Та вона ж така, як і я! Вона розуміє мій стан! - подумала Скарлет у цю нескінченно довгу хвилину.- На моєму місці вона вчинила б так само!”

З тремтінням у душі дивилася Скарлет на цю тендітну й немічну молоду жінку, до якої раніш відчувала тільки неприязнь та зневагу. А ось тепер, долаючи ненависть до дружини Ешлі, вона починала пройматися захопленням до неї - адже вони, виявляється, духовно близькі! На мить очистившись від усяких дріб’язкових емоцій, Скарлет побачила, що за лагідним голосом і голубиним поглядом Мелані криється воля незламна, мов криця, а в тихій крові Мелані збудливо нуртує вояцька мужність.

- Скарлет! Скарлет! - долинули перелякані слабкі голоси Сьюлін і Керрін, приглушені зачиненими дверима, а слідом за ними озвався і Вейд:

- Тітусю! Тітусю!

Мелані хутко притулила пальця до уст і, поклавши шаблю на підлогу біля сходів, натужною ходою підійшла до кімнати, де лежали дві сестри.

- Заспокойтеся, курчата! - почувся її вдавано веселий голос.- Ваша старша сестра хотіла почистити від іржі Чарлзів пістолет, а він узяв та й пальнув, і налякав її трохи не до смерті!.. Чуєш, Вейде Гемптон, це мама просто стрельнула з пістолета твого дорогого татка! Ось як ти підростеш, вона й тобі дасть постріляти.

“Бреше й не усміхнеться! - захоплено подумала Скарлет.- Я б так швидко й не зметикувала. Але навіщо брехати? Вони ж однаково дізнаються, що я зробила”.

Вона знову глянула на тіло в себе під ногами, і аж тепер, коли вляглися шал і страх, відчула відразу, а коліна у неї затремтіли. Мелані поволі вернулася на сходи й почала спускатись, тримаючись рукою за поруччя і закусивши безкровну нижню губу.

- Вертайся в ліжко, дурненька, ти тільки зашкодиш собі! - прикрикнула на неї Скарлет, але напівгола Мелані й далі натужно сходила вниз.

- Скарлет,- прошепотіла вона,- ми повинні витягти його звідси й поховати. Він міг бути не один, і якщо вони його тут знайдуть…- Мелані сперлася на плече Скарлет.

- Ні, він один,- відказала Скарлет.- 3 вікна вгорі я більш нікого не побачила. Мабуть, це дезертир.

- Коли навіть і так, краще, щоб ніхто про нього не знав. Негри можуть вибовкати, і тоді прийдуть янкі й тебе заберуть. Скарлет, ми повинні закопати його десь, поки наші не вернулися з болота.

Гарячкова настійливість Мелані спонукала до дії, і Скарлет почала напружено думати.

- Я можу закопати його край саду під альтанкою - там, де Порк ховав барильце з горілкою, м’який грунт. Ось тільки як мені дотягти його туди?

- Візьмемо вдвох за ноги й виволочимо,- рішуче сказала Мелані.

Скарлет мимохіть відчула ще більший захват.

- Та ти й кішку за лапу не виволочиш. Я сама його витягну,- різкувато промовила вона.- А ти йди лягай. Бо ти доконаєш себе. І не пробуй помагати мені, а то я сама віднесу тебе нагору.

Бліде обличчя Мелані розпромінилося щирою усмішкою.

- Ти така мила, Скарлет,- сказала вона й ніжно доторкнулась устами до її щоки. І перше ніж Скарлет отямилась, Мелані додала: - Якщо ти зможеш сама його витягти, я тут повитираю… щоб не було цієї калюжі, коли наші вернуться. І ще, знаєш, Скарлет…

- Ну?

- Як ти гадаєш, це дуже непорядно - заглянути в його ранець? Може, в нього є що з харчів.

- А чого ж,- відповіла Скарлет, сердита на себе,