Іван Керницький - Король стрільців

коли, здавалося б, камінь на камені не залишився з давнього світу уявлень, вірувань, традицій, — ще й тепер, по сьогодні, скорбні наші матері, овдовілі сестри, незасватані наречені ворожать собі долю з ключів журавлиних на вечірньому небі…

Журавлі, журавлі, як повернетесь весною в Україну, принесіть на своїх крилах нашим рідним добру вість із соняшних країв! Вони ж так довго на неї чекають!

На Івана, на Купала…

Святий Іване Христителю, Патроне наш і Первомученику, Ти, що так намарне втратив пресвяту голову через жіночу пристрасть, напередодні Твого празника прийми доземний поклін від армії Іванів, у розпорошенні сущих! Осіни їх ласкою своєю, щоб з нагоди іменин не хильнули забагато чемериці, щоб обережно шоферували й щасливо та «в одному кавалкові» вернулись домів із зустрічі Америки з Канадою, Амінь!

Хоч у календарі Ти фігуруєш, як Іван Христитель, то народ наш христолюбивий довгі віки називав Тебе «Купалом» або «Купайлом», шануючи пам’ять древнього, соняшного бога, про якого ще згадується в Густинському літописі з 16-го сторіччя. В моїх бібрецьких сторонах називали Тебе ще й «Іваном-Лопушником». Може, й тому, що в цій порі літа буйно розросталося лопушшя під плотами, на гумні, коло оборогів…

Ех ви рідні лопухи, українські пампаси, широкі, як парашути, а густі, як джунґлі, як добре було сидіти під вашим клаповухим листям і мріяти про світле майбутнє українського народу! Як же часто ви служили єдиним захистом-азилем усім утікачам перед батьковим ременем чи маминою кописткою! Що й казати — більшість славних повстанців та революціонерів нашого повіту, до членів Теренового проводу включно, починали партизанку з лопухів… А не стало вас, лопухи, та й наш брат обернувся в «загублену людину»…

На Івана Купала сонце купалося, тож по закону можна було й грішному чоловікові замочитися у воді. Та з водою, власне, була проблема… В нашому селі не пускали дівчата вінків на воду не тому, щоб забракло дівчат, борони Боже, але не було в нас «Дунаю»! Правда, журчав собі через село і підскакував по камінцях потічок, та води в ньому було стільки, що жабі по коліна, казали…

Проте віночки плелися у нас славні, з усіх польових і царинних квітів: з рути, м’яти, розхіднику, кривавнику, роменів, батіжків, «божого тіла» та всіх інших, що їх назви не стямить вже еміґрантська пам’ять. Ці віночки несли дівчата в церкву, там їх святили, а потім в’язали і завішували на жердині, під стріхою. Потім служили вони свяченою медициною проти болю голови або живота, до замовлення зуба, до підкурування немовлят та інших потреб нації з старою хліборобською культурою.

На святого Івана хата була прибрана, як молода до шлюбу. Вся стріха в зіллі та в папороті, що то опівночі розквітає цвітом щастя у всіх казках і леґендах… А всім шукачам таємної стежки в ліс просвічували дорогу мільйони світлячків, святоіванських вогників, що в шаленій оргії кружляли золотими обручами над замаєними стріхами, над липами придорожніми, що біліли в темряві, мов духи, над житами, що колосились і пахли хлібом та медом — предвічним подихом Руської Землі.

Містеріє святоіванської ночі, я глибоко вдячний тобі, що ти мене надхнула написати першу мою книжечку, «Святоіванські вогні», так багато років тому! Химерні вогники, грайливі світлячки, як довго ви горітимете в моїй душі золотими споминами минулого, так довго моя Батьківщина завжди буде близько мене і зо мною, і я відчуватиму її благословення, як останній дотик материної долоні на моїй голові.

«Субітка»

Не знаю, як, коли і в кого, а в нас клали «субітку» у Велику суботу. Цей прадавній звичай практикувався, кажуть, ще до Першої світової війни. У війну було суворо заборонено розкладати ватри в селі чи за селом, а по війні ніхто якось не здогадався відновити традицію. «Відновлено» її, в дещо іншій формі, аж восени 1929-го року, коли почали палити панські стирти, але це вже арія з іншої опери…

«Субітку» клали хлопці на пагорбі коло хреста «Свободи», поставленого на пам’ятку скасування панщини. Звідси видно було вогонь аж до Звенигороду, а може, й до Під’яркова, хто його знає; земля, як кажуть, щоп’ятдесят років в одному місці западається, в другому піднімається. Розповідають старі люди, що колись давно не видно було від нас миколаївської церкви, аж гульк, одного дня якби з-під землі виросла! Значиться, в нас земля присіла, а в них пішла догори.

Була ще одна пригода з паленням «субітки» коло білого хреста: зараз оподалік стояв старий цвинтар, а звичай велів брати до розпалу «субітки» річ посвячену. Отже, старі трухляві хрести, що їх вітер повалив, або поламані мари з трупарні, або хоч ґонтя з дзвіниці. Потім можна було класти на вогонь будь-що, і непосвячене, скажемо, паливо. Але в нас хлопці були паніськуваті, тобто ліниві, не дуже-то їм всміхалося вставати від ватри і напотемки дибати на старий цвинтар, збирати хрестики з могил… А ось тобі під носом єґомостів сад, обгороджений плотом! Колики з єґомостевого плоту, розумували хлопці, теж посвячені, бо ж сад належить духовній особі. Тож, за традицією, тягли на розпал «субітки» штахетини з огорожі. Цього їм наш старенький отець Йосиф ніколи не міг простити і щороку після свячення пасок, складаючи бажання парафіянам, закінчував їх словами:

— Рабівники, опришки, а штахети знову мені обламали!

Ну, щоб не було кривди єґомостеві, то вже так біля півночі вирушало парубоцтво плюндрувати сусідські подвір’я. З тої загороди притаскали половину плота, з другої перелаз, з третьої зняли цілі ворота, а часом і передок воза з дишлом нашторц приперли й встромили в огонь! В наші часи такого роду вибрики можна було б підтягнути під рубрику молодечої злочинности, в сіру давнину це зараховувалось до традицій.

Раз, кажуть, одного з моїх предків, що був заприсяженим оглядачем худоби, в саму Велику суботу покликали до упавшої тварини. Ну, вже воно не без того, щоб його