Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

Азимбай,— просто відбою нема від скарг і доносів голоти, яку нацьковує на мене Абай!

Потім заговорив улесливий Єлеу:

— Тюре Азимхан схвально говорив про сміливий напад Уразбая на жителів Кокена, викликаний справедливим гнівом тобиктинців. Тюре, здається, сказав, що людина, яка здійснила такий подвиг, гідна стати вожаком народу. А як поводився в цей час Абай? Він осудив бойову доблесть тобиктинців і відвернувся від усіх благородних людей свого роду. Він відкрито став на бік кокенських хліборобів, він зичив їм перемоги, обзивав Уразбая дурнем і розбійником! Він казав, що час наскоків минув, що треба дивитися не назад, а вперед, що тільки там чекае казахів краще майбутнє…

— Що ж це за краще майбутнє? — спитав тюре.— І від кого чекає він його?

— Від росіян,— відповів за Єлеу Шубар.— Скоро, каже, в Росії все зміниться й настане інше, нове життя.

— Зміниться? — насторожився тюре.— А хто йому сказав про це?

— У Абая багато друзів серед засланців.

— Он воно що! Це цікаво.— Тюре пожвавішав.

Шубар розповів Азимхану про Павлова і Михайлова, з якими Абай дружив багато років. Він ще не закінчив говорити, як Азимхан різко зупинив свого коня.

— Єлеу! — закричав він сердито.— Я передумав: не поїду я до вашого Абая! Він не гідний моїх відвідин!

І тюре, повернувши коня, поскакав назад. Шубар і Азимбай кинулися за ним, а послужливий Єлеу, розмахуючи малахаєм і галасуючи, помчав наздоганяти почет.

Азимхан повернувся у Кексенгір ще завидна.

Уразбай, довідавшись про причину несподіваного повернення тюре, невимовно зрадів. Через два дні він прийшов до Азимбая разом із своїм родичем Саменом, волосним управителем із Конир-Кокше, і звернувся до тюре за порадою, попередивши, що йдеться про одну важливу і таємну справу. Полягала вона ось у чому. Через півмісяця в урочищі Аркат повітовий начальник Маковецький скликає надзвичайний з’їзд, де розглядатиметься позов між Уаком і Тобикти і затверджуватиметься розподіл землі. Семипалатинські, бії збираються засудити «уразбаївський весняний наскок», саме той, що припав до серця Азимхану.

І Уразбай розповів тюре, який міцний вузол зав’язали його вороги навколо цієї справи. Тільки тюре спроможний його розв’язати, а ще краще було б — розрубати…

— А то кровоточива рана може загноїтися,— казав Уразбай.— Щоб насолити мені, Абай підтримуватиме уаків; звісно, що знайдуться серед тобиктинців й інші люди, котрі повстануть проти мене. Як тільки оголосять Тобикти насильниками, Абая відразу ж підтримають роди Сибан, Керей, Бура, Матай, Найман і почнуть бруднити мене. Абаю приємно, коли його називають захисником бідняків, він обов’язково виступить на шербешнаї і ввалить нас усіх в одну купу… Але ж ви, тюре, тепер знаєте, які чорні думки у цієї людини, запеклого ворога добрих старих казахських звичаїв…

Волосний управитель Самен, в якого були з Абаєм особисті рахунки, ненавидів його, мабуть, більше, ніж Уразбай. Улесливо називаючи Азимхана, свого ровесника, ага-еке[Ага-еке — шанобливе звертання до старшого — дядьку.], він сказав:

— Ми прийшли просити поради у твого зіркого розуму, благородний тюре! Ти тепер наш вожак. Скажи, як бути нам з Абаєм?

Азимхан нахмурив брови і примружив очі, ніби обмірковуючи, яку краще подати раду.

— Всі слова сказано, всі шляхи пройдено,— сказав він пихато.— Не схоже на Уразекена, щоб він сам не міг знайти виходу. З такими людьми, як Абай, можна розмовляти тільки одною мовою, і Уразекен добре її знає. Важкий шокпар і гнів народний, яких уаки зазнали на собі біля озера Тущи-коль, навчать покірливості навіть такого дикого ведмедя, як Абай…

Уразбай і Самен перезирнулися: Азимханова порада перевершувала всі їх сподіванки. Деякий час вони мовчки посиділи, наче обдумували його слова.

А молодий тюре, розв’язавши цим негідникам руки, спокійно ліг собі спати.

3

На східному боці бескиду Куйметас, від підніжжя гори Аркат, що наче врізалась у небо гострим химерним шпилем, починалось урочище Копа, яке славилося буйними пасовищами.

Тут було багато чистих джерел, під самісінькою горою зеленів молодий осиковий ліс. Тепер на урочищі Копа виросло понад півсотні юрт, призначених для зборів.

На кам’янистому горбку, поблизу великих білих юрт, розташованих у самісінькому центрі урочища, сиділи кілька чоловік, що приїхали на збори з Кокенської волості. Серед них були Бостан, Кулжатай та Єнсебай. Під час уразбаївського наскоку Бостана та його друзів дуже покалічили, проте, судячи з їхньої веселої, жвавої розмови, настрій у них був непоганий.

Кокенські вожаки приїхали на збори, щоб показати, як їх понівечили, і притягти до відповідальності насильників-тобиктинців за втрати і страждання, завдані Уаку. Вони нетерпляче очікували, що скаже з’їзд про криваву бійку на озері Тущи-коль. Багато що залежало від одного важливого свідка, який мав виступити сьогодні з промовою і підказати учасникам зборів правильне рішення…

— Ану, гляньте, друзі, на той зелений перевал,— урвав розмову Бостан.— Бачите шістьох верхівців?.. Чи не той це їде, кого ми тут чекаємо? Ану, ходімо!

Бостан квапливо підвівся, за ним підвелися й інші кокенці. Вони рушили до білих юрт — у них спинилися семипалатинський повітовий начальник Маковецький, що приїхав проводити шербешнай, і два селянських начальники, які управляли степовими волостями. Праворуч від білих юрт стояли юрти менші, де розмістилися представники шістнадцяти волостей Уака, в тому числі й Кокенської, а ліворуч — представники чотирьох волостей Тобикти.

Завжди на надзвичайних з’їздах розглядається багато питань, але шербешнай в Аркаті було скликано, щоб розв’язати одне лише питання: суперечку про землю, що лежала між Кокеном і Тобикти. В зв’язку з цим, за вказівкою семипалатинського жандарала, мали розглянути справу про торішній наскок Уразбая на кокенців. Це був особливий з’їзд, що надовго зберігся в пам’яті людей…

Жителі Кокенської волості, потерпілі від наскоку, пред’являли позов до тобиктинців, які мешкали в чотирьох волостях, а представники решти одинадцяти волостей повинні були вирішити суперечку між ними. Відповідно до цього рішення повітовому начальникові Маковецькому наказано було винести остаточний вирок, обов’язковий для обох ворогуючих сторін.

На шербешнай прибули представники волостей з нижньої й верхньої течій Іртиша. Все це були бії, обрані за царським законом, із схвалення селянських начальників. Кожна волость, за числом аулів, прислала від десяти до п’ятнадцяти біїв, а від усіх шістнадцяти волостей їх зібралося біля двохсот п’ятдесяти.

Люди, що з’їхалися в Куйметас на шербешнай, з ранку й до вечора були зайняті лише однією справою: вони підраховували, у кого більше прихильників — у Кокена чи в Тобикти.

Тобиктинців недолюблювали за задерикуватість. Сусіди ніколи не знали від них спокою. Особливо ненавиділи їх жителі Кокена і Бельагача, трударі-хлібороби. Недарма повторювали вони Абаєві слова:

Найзлісніший рід — Тобикти,

Повно в ньому баламутів.

Судячи з розмов; що відбувалися в