Харукі Муракамі - Хроніка заводного птаха

тилової підтримки рівнозначно самогубству. Завдяки сталінським п’ятирічкам інтенсивного економічного розвитку Радянський Союз різко підсилив і модернізував свою військову машину. П’ять кривавих років Першої світової війни зруйнували цінності старого світу, а механізована війна докорінно змінила в Європі уявлення про стратегію і роль тилу. Проживши в Берліні два роки в ролі військового аташе, Йосітака Ватая добре це засвоїв, а от більшість японських офіцерів усе ще п’янила перемога в російсько-японській війні.

На батьківщину Йосітака Ватая повернувся цілком зачарований чіткою логікою і світоглядом Ісівари, його харизматичною особистістю. Їхня дружба тривала й після повернення Ватая в Японію. Ватая кілька разів відвідував Ісівару в Майдзуру, куди того через кілька років перевели з Маньчжурії командиром фортеці. Ретельна доповідь Ватая про розведення овець і переробку вовни в Маньчжоу-Го, подана в Генеральний штаб відразу після повернення, дістала високу оцінку. Однак унаслідок болісної поразки біля Номонхана 1939 року і посилення економічних санкцій Англії та Америки військове командування поступово звернуло свій погляд на південь, а діяльність групи, зайнятої підготовкою до війни з СРСР, зупинилася на півдорозі, але її доповідь з висновком, що «за нинішнього рівня оснащення військ воювати взимку з радянською армією неможливо», зіграла свою роль у тому, що військові дії біля Номонхана на початку осені швидко скінчилися й не переросли у велику війну. Коли подули осінні вітри, Імператорська військова ставка, що завжди дорожила престижем армії, на диво легко вийшла з війни й після дипломатичних переговорів віддала монгольським і радянським військам частину безплідного степу Хулунбуїр.

Навівши у своїй статті спочатку цей епізод, почутий від покійного дядька, а потім спираючись на ідею про роль тилового забезпечення, Нобору Ватая перейшов до геополітичних міркувань про регіональну економіку. Але мене більше зацікавило те, що його дядько-технократ колись служив у Генеральному штабі й мав стосунок до Маньчжоу-Го та конфлікту біля Номонхана. Після війни він потрапив під чистку, організовану окупаційними військами на чолі з генералом Макартуром, позбувся права займати державні посади і на деякий час усамітнився на своїй батьківщині, у Нііґаті. Та коли указ про чистки був скасований, його вмовили податися в політику. Від консервативної партії він двічі обирався до палати радників, а потім — до палати представників.

На стіні його кабінету висів сувій з каліграфічним написом Кандзі Ісівари. Яким він був депутатом і що робив як політик, я не знаю. Одного разу займав посаду міністра, напевне, користувався великим впливом на своїй батьківщині, але політичним лідером національного масштабу не став. І от тепер його політичні здобутки дісталися його племіннику — Нобору Ватая.

Я закрив папку з досьє, сунув її в шухляду стола й, заклавши руки за голову, неуважно поглядав з вікна на ворота. Незабаром вони відчиняться і з’явиться «мерседес» Цинамона, як завжди, з «клієнткою». Мене пов’язувала з ними пляма на щоці. Вона ж з’єднувала мене з дідом Цинамона (батьком Мускат). Діда Цинамона з лейтенантом Мамія пов’язував Сіньцзін, а Мамію з провидцем Хондою — спеціальне завдання на маньчжурсько-монгольському кордоні. З Хондою ми з Куміко познайомилися через родину Нобору Ватая. З Мамією нас поєднували колодязі: його — у Монголії, мій — у саду «садиби». Колись там мешкав командир японського експедиційного корпусу в Китаї. Усе це утворювало своєрідне замкнуте коло з довоєнною Маньчжурією, Китаєм і війною під Номонханом 1939 року в центрі. Я не міг збагнути, з якого дива нас з Куміко затягли в це коло історичні причини й наслідки. Адже все це сталося задовго до нашого народження.

Я сів за стіл Цинамона й поклав руки на клавіатуру. На пальцях ще залишилося відчуття з того часу, коли я спілкувався з Куміко. Напевне, Нобору Ватая стежив за нашою розмовою і намагався щось із неї дізнатися. Адже не з людської доброти він нам її влаштував. А можливо, він зі своїми людьми, підключившись до Цинамонового комп’ютера, хотів проникнути в нього й вивідати таємниці «садиби». Та це мене не турбувало. Бо глибина комп’ютера — це глибина душі самого Цинамона, і їм не дізнатися її незглибимості.

Я зателефонував у контору Усікави. Він був там і відразу взяв слухавку.

— О, це ви, Окада-сан? Як добре, що вчасно подзвонили. Я тільки що, хвилин десять тому, повернувся з відрядження. Їхав з аеропорту Ханеда на таксі, по дорозі потрапив у здоровенний затор, часу обмаль, забіг забрати папери і рушу далі. Навіть таксі не відпустив. Удало вибрали час. Як задзвонив телефон, я подумав: «Хто ж це такий щасливчик?» Так чим же я, негідний Усікава, можу вам прислужитися?

— Чи не можна сьогодні ввечері поговорити по комп’ютеру з Нобору Ватая? — запитав я.

— Із сенсеєм? — стишеним голосом, обережно перепитав Усікава.

— Так.

— Не по телефону, а через комп’ютер? Як з Куміко-сан?

— Саме так, — сказав я. — Бо, гадаю, так буде простіше для обох. Думаю, він не відмовиться.

— Ви впевнені?

— Не впевнений, але так мені здається.

— Так здається, — тихо повторив Усікава. — Вибачте за несподіване запитання, Окада-сан. Часто виходить так, як вам «здається»?

— Та як вам сказати… — промовив я немов про щось чуже.

Усікава, задумавшись, мовчав. Мабуть, щось швидко вираховував у голові. Добра ознака. Змусити Землю обертатися в протилежному напрямі, ясна річ, нелегко, але й цьому типові закрити пельку хоча б на мить так само важко.

— Усікава-сан! Ви ще на лінії? — покликав я.

— Так, на лінії. А де ж іще? — поспішно озвався Усікава. — Як кам’яні пси біля входу до храму. Ні на крок нікуди не відходжу. Чи дощ падає, чи коти нявкають — усе одно. Стою, пожертви на храм оберігаю. — Він знову заговорив своєю звичною манерою. — Так, я зрозумів. Гаразд, спробую якось натиснути на сенсея. Але сьогодні ввечері ніяк не вдасться. Якщо завтра вам підходить, то все організую, присягаюсь лисиною. О десятій вечора покладу перед комп’ютером дзабутон і посаджу сенсея. Що ви на це скажете?

— Нехай буде завтра, — відповів я, трохи помовчавши.

— Отже, довіртеся мені, хитрому Усікаві. Бо я — майстер на всі руки, з усім як слід упораюсь. Не подумайте, що я скаржуся, але змусити сенсея щось робити неможливо. Це все одно що зупинити супершвидкісний поїзд на станції, де нема зупинки. Бо він, що й казати, страшно зайнятий. Для телебачення знімається, пише статті, дає інтерв’ю, збирає потрібний матеріал, з виборцями зустрічається, в парламенті засідає, з ким-небудь обідає або вечеряє. І хвилин десяти вільних не має. Щодня переїзди, переодягання. Стільки шуму! Роботи більше, ніж у якого-небудь міністра. Ви що думаєте? Я скажу йому: «Сенсей! Завтра