Еліас Канетті - Засліплення

я застану в його палаті, все своє життя я заставатиму вісімсот пацієнтів. Може, завдяки моїй славі лікарня розростеться. З часом їх стане від двох до десяти тисяч. Потоки прочан з усіх країн довершать моє щастя. Через тридцять років, слід сподіватися, тут постане така собі всесвітня республіка. Мене призначать народним комісаром у справах божевільних. Подорожі до всіх обжитих кінців світу. Інспекції й паради мільйонної армії негодящих душ. Ліворуч вишикую тих, що вижили з розуму, праворуч — тих, що нажили собі розуму. Заснуємо експериментальні заклади для особливо обдарованих тварин. Перевиховання божевільних тварин на людей. Вилікуваних придурків я з ганьбою зі своєї армії повиганяю. Друзі мені ближчі, ніж прихильники. Маленьких прихильників називають великими. Яка ж мала, виходить, моя дружина! Чому я не йду нарешті додому? Бо там на мене чекає дружина. Вона хоче кохання. Сьогодні всі хочуть кохання.

Вощана табличка нестерпно тисла. Те, що на ній закарбовувалося, мало вагу. В передостанній палаті раптом з’явилася дружина. Вона примчала бігом.

— Телеграма! — вигукнула дружина й засміялася йому у вічі.

— І через це ти так стараєшся?

Люб’язність стала в нього личиною; іноді йому хотілося скинути її, це була б вершина його грубощів. Він розгорнув телеграму й прочитав: «Я геть здурів. Твій брат». З усіх можливих новин цієї Жорж сподівався найменше. Невдалий жарт? Містифікація? Ні. Проти цього свідчило слово «здурів». Таких його брат не вживав. Коли вже він так написав, виходить, щось там не те. У душі Жорж подякував телеграмі. Поїздка неминуча. Він має виправдання перед самим собою. Більш нічого він собі тепер і не бажав. Дружина прочитала телеграму.

— Хто він такий, твій брат?

— Та я, бач, ніколи тобі про нього не розповідав. Найбільший із нині живих синологів. У мене на столі лежать кілька останніх його робіт. Я не бачив його вже дванадцять років.

— Що ти робитимеш?

— Сяду на перший-таки швидкий потяг.

— Завтра вранці?

— Ні, зараз.

Вона скривила губи.

— Так, так, — промовив він у задумі. — Йдеться про мого брата. Він у поганих руках. А то як би він дійшов до такого, щоб посилати цю телеграму?

Вона порвала телеграму на дрібненькі клаптики. І чого це їй не спало на думку порвати її відразу! Хворі кинулися збирати рештки. Усі її любили, кожному кортіло мати від неї щось на згадку, дехто ті клаптики ковтав. Більшість ховали їх біля серця або в штани. Платон-філософ з гідністю стояв поруч. Він уклонився й сказав:

— Мадам, живемо серед світу!

Кружними шляхами

Жорж довго спав; згодом потяг зупинився. Жорж підвів очі; до вагонів сідало багато людей. До його запнутого купе ніхто не входив. В останню мить — потяг уже рушив — якась пара попросилася до Жоржа. Він чемно посунувся. Чоловік штовхнув його й не вибачився. Жорж, кого будь-які грубощі серед чемних цивілізованих бовдурів тішили, здивовано подивився на супутника. Жінка зрозуміла його погляд не так і, щойно обоє повсідались, вибачилася за чоловіка — він, мовляв, сліпий.

— Я б і не подумав, — відповів Жорж, — ходить він навдивовиж упевнено. Я, бачте, лікар, і в мене було багато сліпих пацієнтів.

Чоловік уклонився. Він був високий і худий.

— Вам не заважатиме, якщо я йому почитаю? — спитала жінка.

Покірна відданість на її обличчі зачаровувала; вона жила, певно, лише задля цього сліпого.

— Навпаки! Тільки прошу не ображатись, якщо я потім засну.

Замість таких очікуваних грубощів, вони раз у раз обмінювалися люб’язностями. Жінка дістала з подорожньої сумки роман і почала читати грудним, роблено лагідним голосом.

У Петера тепер, мабуть, такий самий вигляд, як у цього сліпого, — застиглий і озлоблений. Що ж сталося з урівноваженим розумом Петера? Він жив самотньо, не знаючи турбот, і ні з ким не підтримував жодних взаємин. Іноді світ доводить чутливих натур до того, що в них тьмариться розум. Але з Петером такого статися не могло, його світ — це бібліотека. У нього була надзвичайна пам’ять. Голови, не такі міцні, стільки книжок не витримували; кожен склад, який вбирала його пам’ять, був чітко відмежований від наступного. Петер — аж ніяк не актор, навпаки, він завжди залишався самим собою, тільки самим собою. Замість тратити себе на інших, він, дивлячись на них іззовні, вимірював їх собою, якого знав також тільки ззовні й з боку голови. Тому Петер уник надто великих небезпек, неминуче пов’язаних із заглибленням у східні культури, якщо самотня людина віддається цій справі роками. Ні Лао-цзи, ні всілякі там індійці Петера не здолали. Він був чоловік тверезий і схилявся до філософії обов’язку. Свого Конфуція він знайшов би скрізь. Що його пригнічувало — створіння, майже позбавлене статі?

— «Ти знову штовхаєш мене на самогубство!»

Жорж слухав роман краєм вуха; жінчин голос лунав приємно, Жорж сприймав усі його інтонації. Почувши ці безглузді слова героя роману, він мимоволі гучно засміявся.

— Якби ви були сліпий, добродію, то не сміялися б! — гримнув на нього розгніваний голос.

Це озвався сліпий, і вже перші його слова виявилися грубістю.

— Даруйте, — мовив Жорж, — але в таке кохання я не вірю.

— То не заважайте діставати насолоду людині поважній! У коханні я розуміюся краще, ніж ви! Я сліпий. Вас це не стосується!

— Ви не так мене зрозуміли, — почав був Жорж.

Він здогадувався, яких страждань завдає цьому чоловікові його сліпота, й хотів йому допомогти. Цієї миті Жорж звернув увагу на жінку; вона жваво подавала йому знаки, то приставляючи до губів пальця, то благально згортаючи руки, щоб він задля всього святого помовчав, і він змовк. Її вуста подякували йому. Сліпий уже підніс руку. Щоб затулитися? Щоб ударити? Сліпий опустив руку й наказав:

— Далі!

Жінка почала читати знов, голос у неї тремтів. Від страху? На радощах, що їй трапилася тут така делікатна людина?

Сліпий, сліпий... Якийсь давній, невиразний спогад наростав, тупо й уперто пробиваючись на поверхню пам’яти. Зринула кімната, а за дверима ще одна. Там стояло біле ліжечко. У ньому лежав маленький хлопчик, геть червоний. Він тремтів від страху. Чийсь голос схлипував: «Я сліпий! Я сліпий!» Він усе плакав і плакав. «Я хочу читати!» Мати ходила туди-сюди. Потім вийшла до сусідньої кімнати, де кричав той голос. Там було темно, тут — світло. Хлопчик хотів спитати: «Хто там кричить?» Він тремтів від страху.