Олена Гриб - "Опальна принцеса". В пошуках Дракона, Олена Гриб

– Валері?.. – прошепотіла, не вірячи своїм очам.

Руда ластонка ніяково горбилась біля шафи з папками і стискала в руці чорну кулькову ручку, з якої повільно капали червоні краплі. Обличчя Валері вражало блідістю і не виражало нічого. Як застигла гіпсова маска, інших порівнянь на гадку не спадало.

Біля моїх ніг пролунав стогін. Я мимоволі глянула вниз і ледь стрималася, щоб не відскочити з вереском. Добре, що позаду юрмилися люди. Перспектива випадково знести кому-небудь голову допомагає із самовладанням.

– Петре?.. – голос слухався погано.

Патрік лежав у позі немовляти, притискаючи руки до горла. Крізь його пальці сочилася кров – не била фонтаном, але, як на мене, все одно текла дуже швидко. Сірий килим встиг забруднитися багрянцем, та й біла сорочка Макалістера перетворилася на закривавлену ганчірку.

– Відійдіть, Аню.

Слова Кано не відразу пробилися до свідомості. Я відступила вбік, до наляканої Жаклін Сон, щоб не заважати людям із каталкою надавати Патріку першу медичну допомогу.

Незабаром пораненого повезли геть. Хтось сказав, що його швидко підлатають, але я вважала це втішною брехнею. У рідному світі шанси Макалістера були б майже стовідсотковими, однак Долінея помітно відставала в плані технічного прогресу.

Коли коліщатка клацнули об поріг, Патрік махнув рукою і щось пробурмотів. Чи я сприйняла за здавлене: «Пробач…» його стогін? Не впевнена. Та це й не мало значення.

Я не відчувала до нього зовсім нічого: ні колишнього трепету, ні співчуття, ні ненависті. Він давно пішов із моїх думок. Ті слова, що ми говорили одне одному, теж канули в небуття. Вони – як репліки з поганого спектаклю, їм немає місця у реальному житті.