Зеді Сміт - Білі зуби

Білл, який працював на 32-му маршруті по Оксфорд-стрит. Хороший пацан. Посміхався і для всіх знаходив добре слово. Він відривав квиточки від цієї гігантської старомодної машини (куди вони поділися? Де їх мазюче чорнило?); ніхто не передавав ніякі гроші, отак, Арч. Був Білл, який завжди тобі допоможе. Як би там не було, ці квитки, старого зразка, на них не вказувалося, куди ти прямуєш, і тим паче — звідки. На них, якщо пам’ять йому не зраджувала, не було навіть дати, і тим більше — ніякого часу. Тепер, звісно, все інакше. Уся ця інформація. Арчі не розумів навіщо це. Він поклав руку Самадові на плече. Самад сидів просто перед ним, на передньому сидінні другого поверху. Самад обернувся, подивився на квиток, який йому показував Арчі, послухав його запитання і насмішливо глянув йому в очі.

— А що саме ти хочеш знати?

Він очевидно дратувався. Сьогодні всі трохи дратувалися. В першій половині дня всі пересварилися. Ніна заявила, що вони повинні піти і подивитися на цю мишу, подивитися, що там робить Айрі і що там робить Маджід, врешті-решт вони мають підтримувати свою родину, що б вони про ту мишу собі не думали, стільки праці вкладено, і молодь потребує моральної підтримки від батьків, і вона піде туди, навіть якщо вони не підуть, і це буде просто жалюгідно, якщо родина відвернеться від свого великого дня… ну, і так далі. А потім всіх зашкалило. Айрі розплакалася («А з Айрі що не так? Вона весь час плакала цими днями»), Клара звинуватила Ніну в емоційному шантажі, Алсана сказала, що вона піде, якщо Самад піде, а Самад сказав, що він святкував Новий рік в «О’Коннелі» вісімнадцять років і цей рік не стане винятком. Арчі, у свою чергу, сказав, що хай його відтрахають, якщо він терпітиме все це цілий вечір — він краще посидить собі десь на самотині. Усі вони витріщились на нього, щойно він це сказав. Вони ж не знали, що він просто користав із віщої поради, яку отримав у листі напередодні:

28 грудня 1992

Мій любий Арчібальде,

Про цю пору року кажуть «спокійна»… Кажуть, але у своєму вікні я бачу тільки безлад. Просто зараз шість котів, жадібні до території, гризуться за мій садок. Вони не задовольнилися тим, що восени розмітили всю територію сечею — о ні! — зима розпалила в них велику рішучість… і тепер до справи пішли кігті, і в повітрі літає пух… коти так репетують, що я не можу спати ночами! І я весь час думаю, що мій власний кіт, Габріель, правильно зробив, обравши собі місце згори на сараї та відмовившись від своїх територіальних амбіцій в обмін на спокійне життя.

Але зрештою Алсана поклала край цим розмовам. Арчі та всі інші підуть — хочуть вони цього чи ні. І вони не хотіли. Тож зараз вони займали півавтобуса, щоб розсістися чимдалі одне від одного: Клара — за Алсаною, яка сиділа за Арчі, котрий сидів за Самадом, що сидів через прохід від Ніни. Айрі сиділа біля Арчі, але тільки тому, що більше не було вільних місць.

— Я просто намагався сказати… знаєш, — почав Арчі, пробуючи розбити лід мовчанки, відколи вони виїхали з Віллесдена, — це цікаво, скільки інформації вони тепер напихають в автобусний квиток. Порівняно із тим, як було колись. Я от подумав — а нащо? Це досить цікаво.

— Скажу тобі чесно, Арчібальде, — скривився Самад. — Мені це нітрохи не цікаво. Мені це смертельно нудно.

— А, так, — погодився Арчі. — Ти маєш рацію. — Автобус повернув так різко, що, здавалось, найменший рух перекине його. — Мммм…. то ти не знаєш нащо…

— Ні, Джонсе. У мене не було близьких друзів в автопарках, тим паче таких, що посвячені в таємницю історичних рішень, які щодня приймаються в Лондон Транспорт. Але якщо вже хочеш знати моє скромне припущення, то я собі уявляю, що це частина велетенського урядового процесу з відстежування кожного руху такого собі Арчібальда Джонса, щоб знати, де він є і що він робить щодня і щомиті…

— Господи Ісусе, — злісно врубала Ніна. — Та чо ти вічно так кусаєшся?

— Перепрошую. Я не знав, що говорю ще й з тобою, Ніно.

— Він просто спитався тебе, а ти роздмухав з цього ціле лайно. Слухай, ти його дрючиш уже півстоліття. Невже не досить? Чого б тобі не лишити його в спокої?

— Ніно Бегам, я тобі присягаюся, якщо ти мені видаси бодай ще одну інструкцію сьогодні, я особисто відірву твій язик при самому корені і буду носити його замість метелика.

— Та розслабся ти, Семе, — сказав Арчі, почуваючись незручно від того, що через нього здійнялась така буча. — Я просто…

— Ти, ану не залякуй мені племінницю, — проспівала Алсана з іншого кута автобуса. — Ти б їй язик вирвав тільки за те, що зараз тобі хочеться їсти свої боби з картоплею («Ах!» — подумав Арчі з тугою). Боби з картоплею! — замість того, щоб піти подивитись на власного сина, який уже чогось досягнув і…

— Щось я не пам’ятаю, щоб ти так уже тішилась із його досягнень, — вставила своїх п’ять копійок Клара. — Знаєш, ти дуже вигідно влаштувалась, Алсі, забуваєш те, що трапилося дві хвилини тому.

— І це — від жінки, яка живе з Арчібальдом Джонсом! — вдавився Самад. — Дозволю собі вам нагадати, що люди, які живуть у скляних будинках…

— Ні, Самаде, — запротестувала Клара. — Навіть не починай їхати на мене. Це ти був найбільше проти цього всього, але ти ж ніколи не буваєш твердим до кінця у своїх рішеннях, хіба не правда? Вічно ти зі своїм Панде. Принаймні Арчі… — Клара запнулась, не звикла