Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

- Школа? – зацікавлено примружив очі замісник. – Янчуків ти? Вижив, саботажників вилюдку?

- Діти ж за батьків не відповідають, - згадав підказаний Лізою Аврамівною аргумент прохач. – Жив на вулиці і в колонії, а тепер ось вернувся, - і далі дотримувався поради вчительки.

- Вуркач, значить. Учитися захотів? А більше ти нічого не хочеш?!

- Чого ви так? – знітився Янчук. – Батько ж за революцію воювали з дядьком та іншими у Чигиринському полку червоних козаків, а ви, мабуть, ні, бо молодші…

- Ти тільки подумай! Воно вже знає, хто воював, а хто молодший! – пхукнув той на Петра. – Ану забирайся звідси, поки не викликав міліцію! – погрозливо підвищив голос. – Забирайся швидко, щоб тобою і не смерділо в місті! І чим швидше, тим краще для тебе! Чуєш?! І не появляйся тут ніколи!.. Горпино! – гукнув до прибиральниці в коридор. – Як він без запису і без черги опинився в мене? – грізно спитав жінку, як тільки та стала на порозі. – Де виконавці? А покажи-но турманом дорогу оцьому вилупкові!.. Щоб і сліду твого не було в місті! Чуєш?! – налив він води у шклянку і рвучко випив, випроваджаючи непрошеного гостя грізним поглядом.

Петро ледве встиг попрощатися із замісником, задкуючи з кабінету за молодицею та мимоволі ждучи від неї запотиличника, але, як закрилися двері, зрозумів, що жінка вона мирна, тож забрав свого кошика, схованого за смітницю, і направився було до відкритих на вулицю дверей.

- Ти чий будеш і чого сюди приходив? – спинила його жінка запитанням.

- Янчуків син, Петром звуся, у нашій хаті тепер школа, може чули?

- Янчуків?! Дорошенків?! – аж ніби злякалася жінка. – Де ж ти взявся? Боженьку мій! – скривилося її лице. – Чи ти хоч знаєш, де твої сестра Домка і брат Тодось?

- На якусь Долинську поїхали на підробітки. Більше нічого не знаю.

- На підробітки? – скинула вона сльозу з очей і похитала головою, примовкнувши і оглядаючи хлопця. – Домка, дитино, у мене на руках з голоду сконала, а ще перед тим ранньою весною ми поховали Тодося у одній ямі з іншими долинцями. Їх тоді у нас в Долинській ніхто не ховав, якщо не мали близьких серед живих. Тієї весни наших там стільки вигибло, що жах один! А за Тодосем приходили чекісти, щоб арештувати його, як холодноярця, та трохи не встигли… Отака сім’я пропала! – хитала головою прибиральниця, ледь не плачучи. – А за менших сестер та братика щось знаєш?

- Ліда пропала ще в тридцять другому, Ярися – у тридцять третьому, а решту я лишив  живими під двором тітки Дарини та дядька Григора, бо вже не могли іти. Матір ми із дідом Самохом поховали у рядні в селі під бором поряд із Грицем у ще мерзлому піску.

- Про матір я чула. Тітки Дарини, дядька Григора та їхніх дітей також немає серед живих ще з минулої весни. Батько мій хоронили їх, то розказували, а про твоїх братика і сестер не чули, - зітхнула вона. – Зайдемо до нас, це недалеко, я тобі хоч хліба дам, бо ж голодний, певно.

Посеред Горипининої хати сидів підстаркуватий виснажений чоловік і латав дратвою чоботи. Руді кущуваті брови спадали віхтями йому на очі, нависаючи на окуляри, руки його були списані синіми жилами і смоляними пасмами від дратви, сорочка на ньому була грубо налатана на плечах, що горбилися від довгого сидіння зігнувшись.

- Дорошенків? – перепитав він, міряючи Петра здивованим поглядом. – Батько твій із дядьками раз подорожували зі мною на попових конях і волах. Самошедший був, а може ще де й є, але небачено чесний, працьовитий і сумлінний, такого чи й зустрінеш... Дали, бач, йому землю по отому козацтву, трохи дядько Харитін подарував разом із ліском та невартим уже млином, то й став, гаруючи, заможнішим при НЕПові. А то ж сільце було – і для нього, і для інших! Принесло усім смерть у двори, та яку смерть, - Боже-Боже, і діди наші такої не знали!

Рудобровий господар якийсь час мовчав, старанно докінчуючи пришивати латку на передок чобота та спостерігаючи, як хлопець уплітає борщ із мамалигою. Нарешті він старанно потер поробку колодочкою шила по свіжому швові, попльовуючи, і врешті поставив чобота на лаву поряд із другим, полатаним раніше.

- Трохи підкріпився? – кинув він поглядом через старі, зачеплені шнурочками за вуха окуляри. – Отак воно, хлопче, буде трохи веселіше. Треба ж було тобі попасти на отого окаянного пройдисвіта й нелюда замість головихи. Чекай-чекай, вона ж ніби дружила із твоєю матерею, я їх обох пам’ятаю ще сестрами милосердя в лазареті при гетьманстві. До неї тобі треба, тільки до неї! – постукав він долонею по лаві.

- Її, тату, якраз тепер немає в місті, - заперечила дочка Горпина, миючи у коритці посуд. – До Петровського та до Грінька поїхала, казали. Вони тепер переїхали у Київ, бо ж яка з Харкова столиця?!

- Столиця тепер у Києві? – подивовано глянув на дочку господар. – І Хорунжа туди подалася? Треба точно знати, а не кидатися словами на вітер! – нагримав раптом швець на дочку. – Бери хлопця і піди та перевір, чи є вона. Коли є, спершу сама з нею поговори, а як згодиться, тоді вже і його заведи. Та намагайся так попасти, щоб там нікого в неї не було. В Чигирині, хлопче, вона одна тільки й лишилася з наших, всі інші – набрідці, - додав він роздумливо згодом.

- Схожу, тату, - почала чепуритися Горпина коло люстра, вмазаного в стіну, доплітаючи косу. – Тільки її немає, думаю.

- Ти мені менше думай, а більше роби! – знову нагримав господар на дочку. – Думаю, думаю!.. Мало що ти думаєш!.. Кошика свого, хлопче, поки-що лиши в нас, а вже як там щось до чогось дотанцюється, тоді візьмеш, - пом’якшав до гостя,