Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови. Том 2

Бучно і весело було в козацькому таборі. Цирульники і діди лікували поранених, витягували їм шилом кулі, зашіптували кров і бинтували рани чистими полотнами. Здорові обмінювалися трофейною зброєю, чистокровними карабахськими та арабськими кіньми, палко обговорювали нічні події.

А дехто спав у наметах, відпочивав після нічного бою. Спав і Сагайдачний, знесилений раною. Зелений прапор забитого Каракаш-баші і один з султанських бунчуків стояли біля його намету трофеями минулої ночі. Але смертельна слабість звалила його з ніг, і він наказав Максимові нікого не пропускати, крім посланців від королевича і коронного гетьмана.

Спав він весь день важким, глибоким сном, але надвечір знов почалася пропасниця. Пекла і горіла рана, щось гуло в голові роєм бджіл, а сни і думки мчали в голові швидко, уривчасто і безладно, як осіннє листя у бурю.

Лежав він, широко розплющивши очі, а висока воскова свічка стояла у нього в головах то нерухома і ясна, то бігла вгору зибчастою гадючкою і димно лизала мокру просмолену полотнину намету, наче хотіла підпалити її. Про що думав Петро Конашевич, він і сам не знав, але неспроможний був зупинити кружляння якихось безладних образів і спогадів, наче уламків минулого. Знадвору чути було лайку і співи, тупотіння танцюристів і іржання коней, але тихо було в наметі, і він знов закуняв.

Коли ось відкинулася запона, і п'яний Корж втягнув до намету якусь жінку.

— Чого пручаєшся? Сама спасибі скажеш, — хрипко зареготав він і підморгнув Сагайдачному.

Жінка стояла, загорнута в щось чорне, висока, струнка і похмура, як кипарис. Сагайдачний здивовано мовчав. Корж постояв з хвилину, почухав потилицю і пішов геть.

— Ну, то я, батьку, піду. Би вже самі домовляйтесь…

І зник, залишивши в наметі важкий горілчаний дух.

— Хто ти? — підвівся Сагайдачний.

Жінка мовчки відкинула чорний серпанок. Під ним було напів'європейське, напівсхідне вбрання, розкіш і смак якого одразу відчув Сагайдачний, а обличчя… воно до болю, до запамороки нагадувало щось безмежно далеке і миле…

— Невже?..

Він зібрав усі сили і звівся на ноги. Біль гострою голкою прохопив йому cepце, але він ступнув до жінки і простяг їй руки — і здорову, і знівечену раною.

— Насте!.. Ти?…

Щось болісне пробігло і затаїлося в її стислих губах, і мовчки схилилася її голова.

— Ти!.. Ти!.. — захлинався Сагайдачний.

Він стис її пальці, рвонув до себе.

Гюль-Хуррем ображено визволила руки.

— От де довелося побачитись, — глухо виронила вона з ледве помітною горловою вимовою, як у людини, що довго жила на сході…

Сагайдачний стояв перед нею, тім'ям торкався вогкої полотнини намету; і Настя, і свічка, й намет — все крутилося у нього в очах. Він захитався, важко опустився на ліжко і торкнувся рукою чола, наче збирав свої думки. Потім раптом заметушився, відсунувся у куток і, сміючись і захлинаючись від болю і щастя, вказав їй місце, поруч себе.

— Настуню, та чи це дійсно ти?.. Де ж ти досі була? Ні, зачекай!.. Адже ж я спалив тоді Каффу… А ти?..

— Знаю, — хитнула вона головою. — Того ж дня султанські євнухи викрали мене з беглер-бейового палацу.

Сагайдачний не слухав. Гострий біль проколов йому руку, плече, спину і знов віддався в серці. Він стиснув губи, щоб не застогнати, але від напруги дрібний піт заблищав на його чолі. Настя помітила.

— Лягай, — Просто і владно наказала вона і відсунулася у самий куток.

І він покірливо випростався на ліжку і не зводив з неї очей.

— Як ти погарнішала, Настуню, — захоплено прошепотів він, коли біль пройшов. — Якою ти гордовитою стала. Наче троянда у розквіті. Адже ж кажуть: троянда — цариця квітів.

— Мене й звуть у Стамбулі Гюль-Хуррем, тобто Троянда Щастя, — всміхнулася вона. — Ну, а ти що? Захворів?

— Мене поранено, — нібито засоромився Сагайдачний. — Та це дурниця: так — дряпнуло трохи… Ну, а ти? — урвав він сам себе. — Кажи, що з тобою було? Боже ж мій, та я не йму віри власним очам!.. Невже це дійсно ти, Haстуню?!

Настя стримано всміхнулася:

— Та що ж його розповідати!.. Схопили мене в саду пірати. Ганчірку в рот, та на корабель. Там я вже довідалася, що ти з козаками під Каффою. Втопитися від розпачу думала, — ніби й собі засоромилася вона, — а потім вже не могла: захотілося жити…

— Що ж, тебе катували там, знущалися, гвалтували? — З мукою добивався Сагайдачний.

Настю обурило його запитання. Глибока зморшка залягла проміж брів, але вона стрималася і ніби спокійно вела далі:

— Тітка падишахова вирішила підсунути мене Османові, щоб через мене робити всі свої справи. Та не на ягнятко напала… І незабаром сталося так, що не вона крутила мною, а падишах наказав втопити її.

— Так ти жила з падишахом? — ревниво вигукнув Сагайдачний.

Настю знов пересмикнуло від цих надто настирливих і одвертих запитань, але вона знов стрималася і відповіла:

— Дитина в мене… Хлопчик… Він зараз в Едрене, з колишньою мамкою… щоб часом куля не влучила в нього.

— Так ти кохалася з Османом? Забула мене? — схопив її за руку Сагайдачний.

Гюль-Хуррем знизала плечима.

— Так, як тебе — ні. Але він кохав мене, пестив, як міг. З ним було краще, ніж з будь-яким башею.

А Сагайдачний не помічав, що стискає до болю їй пальці, і вів допит, як слідчий, як невблаганний суддя. — Так він не був тобі огидний? Він не згвалтував тебе силоміць? Чи, мабуть, ти сама кинулася йому в обійми?

Гюль-Хуррем рвучко звелась на ноги. Очі її гнівно блиснули.

— А ти врятував мене від неслави?! — металево забринів її голос. — Та як ти смієш допитувати менe! Подивилася б я на тебе, коли б ти був на моєму місці… І ні ти, і ніхто мені не суддя!

Сагайдачний наче прокинувся від марення, випустив її руку і узявся за скроні.

— Прости мене… Я сам не розумію, що кажу… Я так мучився… Стільки перестраждав…

І раптом знов збився з тону і шалено стиснув її руку:

— Так він кохав тебе, кажеш? І ти забула мене?

І сам урвався на півслові, помітивши, як вигнулися п'явицями її брови.

— …Не буду більше, Настуню… Я все зрозумів… Нам погано, а жінкам-бранкам ще гірше… Ну, не гнівайся! От подумаємо, чи то вирядити тебе до Києва, чи то залишити тут…

Настя мовчки розгорнула свій чорний серпанок: — Виряди мене до дитини і до чоловіка, — кинула вона у пітьму.

Сагайдачний, як сновида, звівся на ноги.

— Що?.. Що ти кажеш, Настуню?.. Тебе ж звільнено! Ти врятувалася від неволі. Здійснилися молитви твої!.. Отже, забудь