Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

Вона, обізвавши в першу хвилину Меланію з дочками «татарами», тепер призналась, що не мала б нічого проти, коли б такі татарські наскоки на їх дім відбувались бодай щомісяця. Тим паче, що дівчата, особливо Маруся, проявили себе досить тямущими в господарстві, і їх невсипущі руки придалися в наведенні отих передзимових порядків.

Залишилося лише відкритим питання, хто вводитиме дочок у світ, і взагалі, що треба їм робити і як вести себе, щоб заслужити звання громадських діячок.

Якраз на той час кожна з сестер була зайнята своїми особистими справами, не говорячи вже про Катерину. Отже, цей обов'язок якось сам по собі ліг на малу господиньку.

Ольга погодилась на це заради душевного спокою матері. Відколи не стало Аркадія, Олена переживала вічний страх, що родина чоловіка може відвернутися від неї, і тому старалась, де тільки могла і чим тільки могла, догодити цій родині.

Ольга, признатись щиро, не знала з котрого боку приступати до цього нового обов'язку, тим паче, що вона сама стояла абсолютно осторонь так званого громадського життя, якщо не враховувати чайні вечори в товаристві «Союз українок» та свячене[170] у «Рідній школі».

На щастя (бодай раз у житті Нестор приніс щастя в дім!), приїхав Нестор і виручив Ольгу.

— Що це ви, пане добродію, сидите в місті і не знаєте, що у вас діється під носом? Я приїхав спеціально з села, а ці сидять, як цесарки, і очима кліпають. Ти, — щипнув він Ольгу за підборіддя, — не знаєш часом, приїхала Орися? Я послав по неї спеціального посланця…

— Але в чому справа, стрийку?

— Так ви таки направду нічого не знаєте? Це мені подобається, пане добродію! Сидите в місті і ніщо не знаєте? Таж завтра у Народному домі, пане добродію, має бути доповідь. Щось надзвичайне! Як я чув, то це буде не доповідь, а наукове відкриття… сенсація у світі науки. Щось ревеляційне! Але як це ви, пане добродію, сидите в місті і ні про що не чули?

— Не чули. Але яка доповідь, стрийку, яка?

— Як я можу сказати «яка», коли я її ще не чув? Але, кажуть, щось небувале.

— А як називається доповідь?

— Як називається? А я хіба не сказав? От що значить, пане добродію, коли баби закрутять чоловікові голову! Назва звучить, пане добродію: «Новий тип українця». Що ви на це, га? Але що ще могло б затримати Орисю? Я знаю, що вона любить такі кавалки. А може, ще раз послати по неї?

Олена зітхнула з докором. Несторове захоплення невісткою Ілаковичів переставало вже бути предметом жартів, а ставало темою журних розмов поміж тітками. Тільки свекруха Орисі не допускала подібних слухів до себе, а навпаки, де тільки траплялась нагода, вихваляла зразкове співжиття сина з невісткою.

Нестор поплескав Олену по щоці, а потім з братською ніжністю притулив до грудей, либонь, аби уникнути її докірливих очей.

— Що ж ти, Гелюню, поглядаєш на мене таким картаючим поглядом? Не журись, Несторова вже примирилась з своєю долею! А щодо Орисі, то я тобі скажу, пане добродію, що Несторова хоч і нервова, але розумна, пане добродію, кубіта. Вона воліє Орисю, чим кого-небудь чужого. Бодай при родині гріх залишиться… Га-га-га… Я жартую, Гелюню, жартую, серце. Хіба ти, пане добродію, Нестора не знаєш? Но, жарти жартами, але доповідь, кажуть, має бути щось надзвичайне! Шкода, дуже шкода, якщо Орися не попаде на неї…

Незважаючи на таку палку Несторову агітацію, якось ніхто з сестер Річинських не виявляв бажання іти на доповідь. Дівчат розхолодила сама персона доповідача — Романика.

Сестри Річинські, за винятком Зоні, що іноді для оригінальності любила появлятись на прилюдних зборах, не брали великої участі в громадському житті. Про Романика мали вони дві діаметрально протилежні характеристики.

Славина подруга, Оксана, говорила про Романика з молитовним виразом на обличчі: і вольовий, і безстрашний, одним словом, дівчата, одним словом — вроджений вождь.

— Ще коли б до його характеру інше обличчя, то можна б, дівчата, розум втратити!

Доктор Гук, якому в Річинських беззастережно вірили, був протилежної думки про вождя нашівських націоналістів. Перш за все він називав його не інакше, як авантюристом.

— Обзавівся, прошу я вас, лейб-гвардією — шайкою таких авантюристів, як і він сам, і терором — нечувана річ, терором!! — змушує громадськість визнавати його за політичну фігуру. Це ж скандал, безпрецедентний в історії нашого міста випадок! Я перепрошую, але я не можу, буквально не можу спокійно говорити про такі речі… Якось на зборах «Рідної школи»… непрошений, незваний поліз у президію… А коли йому не хотіли дати слово, то він з своєю шайкою зчинив заколот, пішли в рух гнилі яйця, і довелося розпустити збори. Це страшно! І, головне, всі його бояться… Немає ніякої управи на них, і поліція нічого їм не каже. Я перепрошую, але я не можу, я відчуваю, як в мене починає озиватись печінка… Всі в нього запроданці, всі хруні, всіх — на гак… а сам ніде не працює, живе на утриманні батька, визначного державного службовця. І це називається патріотизм… Я не можу. Відчуваю, що цієї ночі в мене буде приступ… Я вас прошу, не питайте мене більше про нього, бо я пізніше відхворую це…

Крім цієї, була ще одна причина, чому сестри не хотіли йти на доповідь Романика. Там годилося б їм триматися своїх двоюрідних сестер, а Річинські соромились їх провінціальних сукенок і сільських манер.

Отже, від Річинських на доповідь явилась тільки Ольга з дочками Меланії, оскільки вводити кузин у вир громадського життя входило в її обов'язки.

До цього часу Ольга бувала в Народному домі лише з нагоди таких парадних оказій, як новорічний бал (перший і останній її бал за життя татка!), концерти, огляд мод, а ще в дитинстві — з нагоди ялинки.

Зал Народного дому Ользі доводилось бачити лише у парадному електричному освітленні, прикрашеним килимами, вишиваними рушниками, живими квітами, сповненим добірною публікою. Бували це здебільшого одні й ті ж люди, які якщо й не були особисто знайомі між собою, то, у всякому разі, мали добру обізнаність з біографіями присутніх. Одні й ті самі люди й та сама, з невеликими змінами, зовнішня обстановка створювала атмосферу сімейності. Здавалося, що ти не в громадському місці, а на іменинах у друзів.

Зал Народного дому при денному світлі справив прикре враження. Стіни, не прикриті килимами, були облуплені, фарба на них, особливо на висоті людських спин, витерта, а численні тріщини в’юнились у всіх напрямках,