Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

шукати тепер на селі, прошу я вас. Завмирає всяке товариське життя. Просто завмирає, ох, які ви щасливі, що живете в місті! Я не раз говорила Михайлові, але до нього говорити — однаково, що горохом об стінку кидати. Я говорила: подивись, постарайся, може б, яку хатчину придбали у місті… А тепер все пропало. Страшно, просто страшно стає, коли подумаєш, що то буде, як так далі піде. Колись, — сама знаєш, — ах, я забула, що ти в наших колах не оберталась, — шпигнула вона Олену так, мимоходом, — одні свята тривали цілими тижнями, — а тепер що? Там засів на парохії целєбс[168] там целєбс, а жонатим священикам не до забав сьогодні. Того борги тиснуть, той з «Сельробом» воює, тамтой бачить, які часи настають, і старається ще загодя придбати якийсь дімочок у місті… А я казала, давно вже казала своєму Михайлові, — та хіба він послухає? Я вже не раз собі думала, якийсь він відмінний від усіх Річинських…

— Та-бо вуйко Михайло з волинських Річинських, — втрутилась у розмову Слава, — а ті — романтики. Там природа так настроює…

— Так, так, — притакнула Олена. — Аркадій розповідав мені про якогось Альфреда з Ківерців. Власне, ми й… — і зніяковіло урвала. Ще трохи — і в неї вихопилося б уголос, що вони, власне, й не рідня. О господи, тепер, коли їм, сиротам, тільки й горнутись до родичів, як до маминої пазухи, бракувало на біду з Меланією посваритись.

На щастя, Меланія так була зайнята своїми справами, що цей ляпсус Олени не привернув її уваги:

— Інтелігентні панни не мають сьогодні що шукати на селі. Це страшне, Гелюню. Просто таке страшне, що не знаю, як тобі сказати…

І вона почала толкувати, що привезла дівчат у місто дихнути трохи культурною атмосферою, бо на селі вони просто нидіють.

— Колись, Гелюню, щоб дочці священика вийти заміж теж за священика, досить було мати славу доброї господині, а як до того ще вміла трохи на фортеп'яні грати, то вже могла бозна на кого вудочки закидати, — а сьогодні? А сьогодні все це торби січки не варте, — розумієш? «Як мені треба буде господині, то я собі найму служницю, а схочу музики, то куплю собі радіо», — чула ти таке, Гелюню? Сьогодні пішли в моду громадські діячки, а я питаю тебе: яку діяльність може розвинути інтелігентна дівчина на селі? Серед кого? Серед мужиків? І так уже хлопи стали такі зухвалі, що вже це вбачають різниці між Іваном і паном, а ти ще заведися з ними, то вже зовсім візьмуть тебе під ноги!..

І тому вона, Меланія, вирішила, хай коштує що завгодно, а вона таки вивезе трохи своїх дівчат у світ. Ануко, Славцю, Нельцю, Олюню, як вам подобаються сукеночки Марусі і Аврельці? Правда, нічого собі?

Сукенки були з дешевої шерсті малинового кольору, до того ж пошиті вже надто по-провінціальному. Проте малиновий колір гармоніював з Марусиним загорілим личком, і вона виглядала в тій сукенці, ніби суничка. Що ж до Аврельці, то вона на цьому яскравому фоні здавалася просто безкольоровою.

— Мені говорила Орися, — ти слухаєш мене, Гелюсю? — що тепер пішла простацька мода і пані стали ходити в босоніжках з голими литками. Світ кінчається, не

інакше! Кажуть, що тепер у Варшаві навіть на бали ходять з босими ногами. Просто не хочеться вірити, а втім — всяке може бути. Світ догори ногами обертається, і більш нічого! Я кажу до своїх: слава богу, що Наше не Варшава. А щодо того, що тепер діячки пішли в моду, то таки правда. Нащо нам далеко ходити? На що впіймала Орися Славка, як не на те, що десь і колись була в якусь політику вмішана?

— Йой тіточко! — запищала Слава. — Як ще такого, як Славко, треба ловити, то вже направду світ кінчається!

— Но, но… Диплома, правда, не має, але тридцять моргів поля під самим містом — то що, на дорозі валяється? І побачиш, і ще скажеш: «Добре тітка Меланія казала, що Орися побудує там скоро або броварню, або цегельню, або тартака, або ще щось…» Я, Гелюсю, сама сміюся в кулак з тих діячок, — бо хіба ж то матеріал на дружин і господинь? Але що поробиш, коли така мода пішла?

Зоня знову відізвалась, немов заповзялась в цей день досолити Меланії:

— Тіточко, ви зовсім не в курсі, що наймодніше. Мода на діячок вже минула. Тіточка не читають газет? Дуче і фюрер — не чули тіточка? — знову заганяють жінок до кухні. Три «K»[169] пам'ятають тіточка? Тепер наймодніше, тіточко, не діячки, а пан-муж і щонайменше шестеро дітей… І ополоник за поясом… Ха-ха-ха… Спізнились, тіточко, бо феміністки тепер не в ласці! Ха-ха-ха!..

— Не спізнились, слава богу, ще не спізнились! А щодо того, що призначення жінки — це діти, муж і церква, — я згодна. Та щоб займатись кухнею і дітьми, треба насамперед того мужа мати. Чи не так, Гелюню? А де на селі знайде інтелігентна панна мужа для себе? Найважливіше, аби дівчата… аби господь мені допоміг їх щасливо заміж повіддавати, бо не можу, кажу тобі, Гелюню, просто не можу дивитись, як вони, бідні, в'януть на корні…

Перед самим від'їздом Меланія призналась Олені ще в одній причині, з якої вивезла дівчат з села:

— Сотрудник Михайла, отой Голубінка, проходу не дає Марусі. Розумієш, Гелюню, коли б то інші часи, а він не був би целєбс, то я не мала б нічого проти, — а так?

Краще не говорити. Кажу тобі, досить дівчині ступити на подвір'я, так він як з-під землі виростає біля неї. Якось пішла до курника кури щупати — він і там її знайшов! Просто содом і гоморра, не інакше! А Михайло, як сліпий. Чи справді не бачить, що твориться, чи, до біди, не хоче бачити? Вже сама не знаю, що думати. І так, Гелюню, щоб ти знала все на моїй бідній голові: і коні, і свині, і корови, і телята, і дівчата. Все на моїй бідній голові…

На радість всієї родини, в тому числі й Марусі З Аврельцею, Меланія пробула в Нашому лише два дні, і то затримали її перш за все всякі господарські справи, що їх отець Михаїл доручив Онуфрієві.

За два дні Меланія поїхала.

Її проводжали куди сердечніше, ніж вітали, а Маруся з Аврелькою оселились в малій кімнатці, що за життя Аркадія називалася ванькирчиком.

Кладова поповнилась тепер новими запасами продуктів, що відразу ввело Мариню у добрий настрій.