Анрі Шарр'єр - Метелик

в ньому, ще надимає, ми не можемо пливти з тією точністю, якої нам хочеться. Недостатньо й малого весла, щоб спрямовувати в потрібний напрям човен. А що ми голі, то наші тіла страшенно попеклися на сонці, тому в нас ще поменшало сили, ми неспроможні боротися. Ні в кого з нас не лишилося шкіри на носі, він — суцільна рана. Губи, ступні й стегна теж, обгорівши, потріскалися. Спрага так нас замучила, що Депланк і Шапар спробували пити морську воду. Від цього вони почали ще дужче страждати. Одначе, попри спрагу та голод, що підточують наші сили, між нами панує повна злагода: ніхто, зовсім ніхто не скаржиться. Жоден з нас не дає порад товаришеві. Той, хто п’є солону воду, й той, хто хлюпає на себе цю воду, запевняючи, ніби вона освіжає його, сам пересвідчується, що морська вода роз’їдає його рани й, випаровуючись, ще дужче пече.

Лише в мене очі ще можуть дивитися, а в моїх товаришів вони загноїлися й повіки постійно злипаються. Тож очі, попри біль, будь-що слід промивати, аби можна було їх розплющити і все ясно бачити. Гаряче сонце так пряжить, що це вже несила витерпіти. Депланк, немовби схибнувшись, каже, що він ладен кинутися в воду.

І ось уже дві години мені здається, ніби я бачу на обрії землю. Звісно, я одразу ж мовчки, бо ще не певен цього, повертаю човна в той бік. З’являються й кружляють над нами птахи. Отже, я не помилився. Своїм криком птахи виводять із заціпеніння моїх товаришів, котрі очманіли від пекучого сонця й утоми, лежать на дні човна, позатулявши руками обличчя.

Гітту, прополоскавши рота, щоб сказати хоч кілька слів, питає:

— Метелику, ти бачиш землю?

— Бачу.

— Як ти гадаєш, через скільки годин ми припливемо до неї?

— Годин через п’ять-сім. Слухайте, друзі, я далі не можу терпіти. Я такий самий попечений, як і ви, а, крім того, намуляв собі об лаву сідниці, і їх роз’їдає солона морська вода. А ще в мене страшенно болить рука, якою я тримаю весло. Тепер віє легенький вітер, і ми пливемо повільно. Пропоную зняти вітрило й напнути його над човном, щоб сховатися до вечора від цього пекучого сонця. Човен сам плистиме на хвилях до берега. Тільки нехай хтось із вас сяде на моє місце й візьме в руки весло.

— Гаразд, Метелику. Треба й справді зробити з вітрила навіс і трохи поспати в його затінку.

Я приймаю це рішення о першій годині дня, коли немилосердно пече сонце. Опинившись нарешті в затінку, я задоволено випростуюся на дні човна. Мої товариші дали мені найкраще місце, куди з носа човна завіває свіже повітря. Той, хто залишається на вахті, теж сидить під навісом. Усі, навіть вахтовий, швидко поринають у забуття, а згодом і засинають.

І раптом ми прокидаємося від завивання сирени. Я відгортаю над собою вітрило. Надворі темно. Котра ж тепер година? Коли я пересідаю на корму й беру в руки весло, свіжий вітрець обвіває все моє тіло, порепану шкіру, і я відразу змерзаю. Але як же приємно відчувати, що тіло більше не горить.

Напинаємо вітрило. Промивши морською водою очі, — на щастя, в мене тільки одне око закисло й пече, — я виразно бачу праворуч і ліворуч від себе землю. Де ми? До яких із двох берегів плисти? Знов лунає завивання сирени. Я здогадуюся, що нам подають сигнал із правого берега. Чого вони від нас хочуть?

— Метелику, як ти гадаєш, де ми? — питає Шапар.

— Відверто кажучи, не знаю. Якщо це не острів і якщо ми не в затоці, то перед нами, мабуть, коса, що відходить від Британської Гвіани й сягає гирла Оріноко — великої венесуельської річки. Але якщо ми в широкій затоці, то це острів Трінідад. Тоді ліворуч від нас — Венесуела, і, отже, ми в затоці Парія.

Я доходжу такого висновку, пригадуючи морські карти, які колись мав нагоду вивчати. Та коли праворуч Трінідад, а ліворуч Венесуела, то що нам вибрати? Від цього вибору залежатиме наша доля. Але поки що ми не пливемо ні туди, ні туди. В Трінідаді та сама влада, що й у Британській Гвіані.

— Я певен, що в Трінідаді нас приймуть добре, — каже Гітту.

— Так, але як вони подивляться на те, що ми у воєнний час таємно, без дозволу властей, покинули їхню територію?

— А як буде у Венесуелі?

— Важко сказати, як там нас приймуть, — озивається Депланк.

— За президента Гомеса каторжан примушували відпрацювати певний час у дуже тяжких умовах на будівництві доріг, а потім їх повертали Франції.

— Але тепер, коли в світі війна, такого вже не може бути.

— У Джорджтауні я чув, що венесуельці ні з ким не воюють, вони нейтрали.

— Це правда?

— Правда.

— Тоді це для нас небезпечно.

Ми бачимо світло і праворуч, і ліворуч. Знову завиває сирена, цього разу аж тричі. З правого берега нам подають світлові сигнали. Сходить місяць. Поперед нас у морі високо здіймаються дві величезні гострі скелі. Мабуть, саме тому й завиває сирена: нас попереджають, що попереду небезпека.

— Поглянь, онде бакени! Цілий ланцюжок. Чому б нам не прив’язати човна до одного з них і не зачекати ранку? Шапар, опусти вітрило.

Шапар згортає клапті штанів та сорочок, які я вперто називаю вітрилом. Гальмуючи веслом, я підпливаю до одного з бакенів. У човні, на щастя, ще зберігся чималий шматок вірьовки. Ми прив’язуємо човен, але не до цього дивного бакена, на якому нема за що зачепитись, а до линви, що тягнеться від нього до іншого бакена. Не звертаючи уваги на сирену, яка не стихає на правому березі, ми всі лягаємо спати й укриваємося вітрилом. Моє тіло, що заклякло на холодному нічному вітрі, огортає приємне тепло, і я — чи не найперший — міцно засинаю.

Коли я прокидаюсь, над нами стоїть ясний день. З-за обрію викочується сонце, легенько хлюпоче море, а синьо-зелений колір води свідчить про те, що дно тут укрите коралами.

— Що будемо робити? Попливемо до берега? Я вмираю з голоду й спраги.

Вперше за стільки днів — власне, сьогодні ми вже сьомий день у морі — один із нас поскаржився на голод.

— Ми так близько від землі, що не маємо права припуститися помилки, — каже Шапар.

Я сиджу на кормі й виразно бачу за двома величезними скелями, що здіймаються над морем, розрив у землі.

Отже, праворуч від нас — Трінідад, ліворуч — Венесуела. Безперечно, ми в