Марк Твен - Твори в двох томах. Том 2

Через п’ять днів я оклигав, мене повезли до лікарні, і я застав там інструктора — в досить уже стерпному стані. Не минуло й тижня, як я був здоровісінький. Я пояснюю це тим, що завжди завбачливо зіскакував на щось м’яке. Дехто рекомендує перину, а по-моєму, — інструктор зручніше.

Нарешті інструктор виписався з лікарні й привів із собою чотирьох асистентів. Це була непогана думка. Вони вчотирьох тримали елегантну машину, поки я вилазив на сідло, тоді шикувалися в колони й марширували обабіч мене, а інструктор підпихав ззаду; зіскочити мені допомагала вся бригада.

Велосипед, як то кажуть, виписував кренделі, і то дуже неприємно. Щоб утриматися в сідлі, від мене вимагалося багато всякої всячини і завжди щось просто-таки суперечне природі. Суперечне моїй природі, але не законам природи. Іншими словами, коли від мене щось вимагалося, моя натура, звички, виховання спонукали мене діяти так-то й так-то, а якийсь непохитний і незнаний мені закон фізики вимагав поводитися якраз навпаки. Я зрозумів, як безглуздо й зовсім неправильно виховувалося моє тіло досі. Воно захрясло в неуцтві, воно не знало нічогісінько, що було б корисне. Скажімо, якщо я відчував, що падаю праворуч, то, цілком зрозуміло, викручував кермо ліворуч, а отже, порушував один із законів природи і летів сторч головою. Закон вимагав діяти навпаки: куди падаєш, у той бік і повертай переднє колесо. Коли вам таке кажуть, повірити буває важко. І не тільки важко — неможливо: це суперечить усім вашим уявленням. Не легше й виконати те, що вам кажуть, коли ви все-таки повірили. Тут не допомагає ні віра, ні знання, ані найпереконливіші докази — ви не послухаєтесь ради і тепер, не силуйте себе і не вмовляйте. Не послухаєтесь, аж поки на перший план не виступить розум: він навчає тіло розлучитися з давніми звичками й засвоїти нові.

З кожним днем учень помітно посувається вперед. На кінець кожного уроку він знає, що дещо опанував, а також і знає, що набуте назавжди залишиться при ньому. Це вам не те, що вивчати німецьку мову, де ви тридцять років блукаєте навпомацки, а коли вже думаєте, що вхопили бога за бороду, вам підкладають умовний спосіб — і від усіх ваших знань лишається пшик. Ні, тепер я бачу, в чому лихо з німецькою мовою: з нею не можна беркицьнутись і набити собі гулю. Це мимоволі змусило б узятися до діла впритул. І все ж, як на мене, єдино правильний і надійний спосіб вивчити німецьку мову — це вивчати її за велосипедним методом. Тобто, взятися до одного якогось паскудства і не злазити з нього, доки не вивчиш, а не переходити до нового, залишивши перше на півдорозі.

Коли ви настільки опанували їзду на велосипеді, що можете сяк-так утримувати його в рівновазі, рухати вперед і повертати, постає нове завдання — навчитись на нього сідати. Ви робите це так: хапаєтесь обіруч за кермо, ставите ліву ногу на педаль і стрибаєте на другій нозі за велосипедом. Почувши команду, спираєтесь лівою ногою на педаль, а права нерішуче й непевно зависає у повітрі; налягаєте животом на сідло і падаєте — вже в який бік доведеться. Головне, що падаєте. Потім підводитесь і повторюєте все спочатку, знову, знову й знову.

Через якийсь час ви навчаєтеся зберігати рівновагу й правувати, не видираючи керма з м’ясом. (Я кажу «кермо», бо це таки кермо, «ручний руль» — невдала описова форма). Отож ви котите машину вперед, тоді стаєте на педаль, з деяким зусиллям заносите праву ногу через сідло, нарешті сідаєте, переводите дух — і тут вас зненацька кидає праворуч, потім ліворуч — і ви знову долі.

Але невдовзі ви вже не зважаєте на падіння і помалу звикаєте зіскакувати на землю більш-менш певно. Шість спроб, шість падінь — і ви досягаєте досконалості. Тепер ви вже спритно потрапляєте в сідло і залишаєтеся там — якщо, звісно, дозволяєте своїм ногам теліпатися в повітрі, даючи тим часом спокій педалям, бо якщо зразу впіймати їх ногами, ви знову летите сторчголов. Незабаром навчаєтеся спершу вирівнювати велосипед, а вже потім ставити ноги на педалі; тоді мистецтво — сідати на велосипед, вважайте, опановане остаточно. Ще трохи практики, і все відбувається легко і просто, хоч глядачі мають попервах триматися осторонь, кроків за п’ять-десять від вас, якщо ви нічого не маєте проти їхньої присутності.

Тепер ви дозріли до того, щоб зіскакувати за власним бажанням, бо протилежний спосіб ви вже засвоїли. Розказати, як це робиться? Дуже просто. Тут не треба багато слів, та й вимагається мало. Зрештою, мабуть, неважко опустити ліву педаль, аж поки нога не випростається, повернути колесо ліворуч і зіскочити, як зіскакують з коня. На словах це, звісно, легко. Коли б так на ділі. Не знаю, чому, але на ділі воно зовсім не так. Незважаючи на всі ваші намагання, вам однаково не вдасться зіскочити, як з коня, і ви гепнете на землю, ніби щойно вискочили з вікна охопленого полум’ям будинку. І за кожним разом ви робите з себе посміховисько.

II

Протягом восьми днів мене вчили їздити щодня по півтори години. Нарешті, після двадцяти годин практики моє навчання було закінчене, сказати б, начорно. Мені оголосили, що тепер я зумію кататися на власному велосипеді без сторонньої допомоги. Здавалося просто неймовірним, як швидко виробились у мене навики. Щоб навчитися верхової їзди хоча б начорно, треба куди більше часу!

Правда, я міг би навчитися і без учителя, але це було ризиковано: я від природи незграба. Самоук рідко знає щось до пуття, він не знає і десятої частини того, що знав би, працюючи з учителем. Крім того, всякий самоук — хвалько, який вводить у спокусу інших легковажних людей. Дехто гадає, що нещасливі випадки у нашому житті, так званий «життєвий досвід», дають якусь користь. Хотів би я знати, яким чином? Зроду не чув, щоб хоч один з таких випадків повторився двічі. Вони завжди не схожі один на одного і захоплюють там, де їх ніколи не сподіваєшся; якщо особистий досвід чогось вартий у виховному розумінні, то кого-кого, а Мафусаїла тут уже, здається, не переплюнеш. І все-таки, якби старий ожив, він, мабуть, насамперед ухопився б за електричний дріт, і його скрутило б у три погибелі. Тим часом далеко розумніше й безпечніше для нього було б спочатку спитати в когось,