Мирний - Повія, Мирний

у ко­жух, по­ка­за­ла­ся.

- Ти хто? Чо­го тут си­диш? - спи­тав сто­рож.

- А де ж ме­нi бу­ти, ко­ли не­має де? - од­ка­за­ла во­на.

- Як не­має де? На мiс­це де ста­ла б, ро­би­ти хi­ба не зду­жаєш? Ха­ла­мид­ни­ця! Iди за­раз вiд­сi­ля, а то я те­бе!

Христя схо­пи­ла мер­щiй в'язан­ку i под­ра­ла да­лi. Рi­зу­чий пос­вист сто­ро­жа роз­дав­ся за нею, по­пе­ре­див i скривсь десь да­ле­ко-да­ле­ко у ву­ли­цi, а їй зда­ло­ся - у її ду­шi: та­кою пус­тельною во­на ста­ла у неї.

Безнадiйно во­на пле­ла­ся все да­лi та да­лi, за­зи­ра­ючи, як та приб­луд­на со­ба­ка, то в од­нi во­ро­та, то в дру­гi, чи не вiд­чинена де хвiрт­ка, чи не­має де за­хис­ту, щоб до свi­ту перебут­и. А там во­на знай­де яр­мiс. Во­ро­та за­чи­не­нi, хвiрт­ки за­пер­тi, по той i iю дру­гий бiк ули­цi сто­ять бу­дин­ки, мов сто­ро­жi нi­мi, вис­та­ви­ли­ся. Крiзь на­мерз­лi вiк­на лед­ве-лед­ве про­би­вається свiт, до­но­ситься ти­хий го­мiн, гра, спi­ви… Доб­ре їм, теп­ло там… I то­бi ко­лись бу­ло i доб­ре, i теп­ло, i те­бе вi­та­ли, по­ти ви­пи­ли, вис­са­ли все, що бу­ло до­бро­г­о, кра­су-вро­ду не­ми­ло­серд­но стоп­та­ли i виг­на­ли на ули­цю про­па­да­ти. Рi­зу­чий жаль на са­му се­бе, на немилосе­рдних лю­дей роз­би­рав її все бiльше та бiльше. Де­да­лi во­на те­ря­ла мi­ру… Скiльки раз, про­хо­дя­чи повз яс­но ос­вi­че­ний бу­ди­нок, на­мi­ря­ла­ся ки­ну­ти­ся i по­би­ти ви­со­кi вiк­на. Хай зна­ють, як на ули­цi лю­ди­нi про­па­да­ти! Та подивиться-поди­виться i зно­ву одiй­де.

А мо­роз дуж­чав та дуж­чав, доб­рав­ся крiзь дiр­ки i ла­ти до її тi­ла, ущип­не то з то­го бо­ку, то з дру­го­го, ли­хо­ман­ка її б'є, рук своїх во­на вже не чує, а все йде, не зос­та­нов­люється… Ось уже й мiс­то кiн­чається, ши­ро­кий ви­гiн пе­ред нею. Ми­готить по йо­му снiг то там, то там, да­ле­кi краї кри­ються у нiч­нiй тем­но­тi. Що там її до­жи­дає: чи смерть наг­ла, чи ха­та теп­ла? "Уже ж що б не бу­ло!" - рi­шу­че ска­за­ла во­на i пiш­ла да­лi, од­но­го тiльки дог­ля­да­ючи: ко­ли б їй не зби­ти­ся з шля­ху.

Аж ось щось заб­ли­ща­ло в тем­но­тi: то блим­не, то зник­не. Чи не звiр, бу­ва, свi­тить очи­ма? "Хоч i звiр, i йо­му з го­ло­ду не про­па­да­ти!" - i во­на пiш­ла пря­мо на йо­го. Не­да­ле­ко й прой­шла… За­тем­нi­ла хат­ка, заб­ли­щав огоньок крiзь вiк­на. "Пi­ду поп­ро­шу­ся. Нев­же i сю­ди не пус­тять?" Во­на пi­дiй­шла до вiк­на, при­хи­ли­ла­ся до на­мерз­лої шиб­ки - тiльки свiт­ло грає у товс­тiй льоди­нi, а в ха­ту нi­чо­го не вид­но. Од­на­че чут­но го­мiн. Хрис­тя пос­ту­ка­ла.

- Хто там?

- Пустiть, ра­ди са­мо­го бо­га, пе­ре­но­чу­ва­ти. Бу­бо­тiн­ня i го­мiн чут­но за­тих­ли. Жi­но­чий го­лос чується i товс­тий чо­ло­вi­чий. Аж ось за­сув стук­нув, две­рi роз­чи­ни­ли­ся, i на по­розi по­явив­ся мос­каль.

- А што те­бе?

- Чи не мож­на у вас пе­ре­но­чу­ва­ти? - спи­та­ла Хрис­тя.

- Эй, Ма­рин­ка, жен­щи­на про­сит­ся пе­ре­но­че­вать!

- Хай iде да­лi. Нам i са­мим тiс­но! - од­зи­вається з ха­ти.

- Марино! Нев­же й ти ме­не випх­неш? - пiз­нав­ши по голо­су Ма­ри­ну за­мо­ли­ла Хрис­тя.

- Хто там, що й ме­не знав? - зди­ву­ва­лась Ма­ри­на.

- Се я - Хрис­тя.

- Христя? Чо­го ж се ти? ку­ди се?

Христя увiй­шла в ха­ту об­мерз­ла, ок­ляк­ла. Ски­нув­ши ли­ш­ню оде­жу, во­на мер­щiй поб­ра­ла­ся на пiч, щоб хоч тро­хи наг­рi­тись.

Марина си­дi­ла ко­ло не­ве­лич­кої лам­поч­ки, щось корписа­ла­ гол­кою, з дру­го­го бо­ку мос­каль, перекидаючи­сь жартi­вл­ивою роз­мо­вою, сми­кав її за шит­во. Ма­ри­на сердил­ась, ла­ялась, пiд­би­ра­ла шит­во, а ко­ли i те не помаг­ало - ко­ло­лась гол­кою.

- Маринко! За­ко­лешь! Во черт! - гу­кав мос­каль, жаха­ю­чись. А Ма­ри­на но­си­ла­ся пе­ред йо­го зля­ка­ною пи­кою з го­л­кою.

- Дивися! так i встром­лю ув око! Так i ви­не­су йо­го на кiн­цi гол­ки!

- Не ко­ли, не ду­ри! Не бу­ду. Ну, го­во­рят же те­бе, не бу­ду! Ос­тавь! - умов­ляв мос­каль.

Марина зно­ву прий­ма­ла­ся за шит­во. Мос­каль, як кiт на ми­шу, по­зи­ра­ючи на неї своїми очи­ма, неп­ри­мiт­но пiдкра­дався з-за лам­пи i смик­нув за шит­во… гол­ка не ви­держала. Мос­каль по­ко­тив­ся по по­лу з ре­го­ту, а Ма­ри­на тiльки плю­нула йо­му ус­лiд.

Христя не дос­лу­ха­ла­ся i не до­див­ля­ла­ся до їх iгор-заба­вок: во­на рад­нi­ша бiльше всього на свi­тi то­му при­вiт­но­му теп­лу, кот­ре обiй­ма­ло її кру­гом се­ред га­ря­чо­го че­ре­ня. Во­на чу­ла, як во­но неп­ри­мiт­но ухо­ди­ло у неї, пе­ре­ли­ва­ло­ся з бо­ку на бiк, пе­ре­хо­ди­ло з од­нiї час­тi тi­ла у дру­гу. То ру­ка наг­рi­лась, но­ги - як лiд; се i но­ги по­ча­ли зiг­рi­ва­тись; голов­а спер­шу бо­лi­ла - i го­ло­ва пе­рес­та­ла; у ду­шi ти­хая ра­дiсть, на сер­цi теп­лий спо­кiй… Сон сти­ха кра­деться, плу­тає дум­ки, вiд­би­рає пом­ку, спо­ви­ває спо­чин­ком тi­ло… Хрис­тя i не­зчулася, ко­ли зас­ну­ла.

Не швид­ко про­ки­ну­ла­ся. Ти­хо, свiт­ло жев­рiє. Се­ред по­лу ко­ло йо­го Ма­ри­на зiг­ну­ла­ся, кор­пи­сае гол­кою, кру­гом нi­ко­го не вид­но.

- Ти й ще до­сi не ля­га­ла, Ма­ри­но? - спи­та­ла под­ру­ги.

- Оце! А ти й не чу­ла. Я вже дав­но удос­вi­та сид­жу. Доб­ре ж ти спиш.

- То так пе­ре­мерз­ла, зас­ну­ла. Так уже i свiт вид­но.

- Швидко по­вин­но б свi­та­ти.

- Ох, ох! Зби­ра­ти­ся ж, - спус­ка­ючись з пе­чi, мовг.ла Хри­стя.

- Куди?

- Та вже ж не ку­ди. У Мар'янiв­ку.

- По та­ко­му хо­ло­ду? Виб­ра­ла путь!

- А що ж ти бу­деш ро­би­ти? жид виг­нав… де я бу­ду зи­му зи­му­ва­ти?

- А в Мар'янiв­цi де?

- А своя ха­та.

- Сподiвайся! До­сi i ха­та роз­ва­ли­ла­ся.

- Та вже ста­рої не­має. Жид ши­нок на то­му мiс­цi вибуду­вав.

- Сподiваєшся, жид те­бе до се­бе пус­те?

- А не пус­те - хай iде к ли­хiй го­ди­нi. Моє доб­ро, батькiв­щина.

- Яка там у ка­та батькiв­щи­на? Ви ж панськi. В на­дiл вам да­но. Не ста­ло вас - об­щест­во й пе­ре­да­ло ваш на­дiл друго­му.

- Ти шут­куєш, Ма­ри­но? - вис­тав­ля­ючи до неї своє зблiд­ле ли­пе з яко­юсь пуг­вич­кою за­мiсть но­са, спи­та­ла Хрис­тя.

- Чого шут­кую. Хi­ба ти не знаєш?

Христя за­мовк­ла, ус­та­вив­шись на свiт зди­во­ва­ни­ми очи­ма. Свiт тон, здається, їй нiс­кiльки не пе­ре­чив ди­ви­тись, так во­на у йо­го уп'яла­ся, мов прик­ли­ка­ла йо­го у свiд­ки, мов до­пи­ту­ва­ла­ся, чи прав­ду ка­же Ма­ри­на, чи бре­ше.

- Чого так нас­та­ви­ла­ся на свiт­ло? Не бре­шу, не бiй­ся! - ска­за­ла Ма­ри­на. Хрис­тя зiтх­ну­ла i од­вер­ну­ла­ся.

- Коли мов пе­ре­да­ли - Здiр прий­ме.

- Нащо ти Здо­ров зда­ла­ся? По­са­дить хi­ба та бу­де дивити­ся­ на те­бе? Хрис­тя тро­хи не зап­ла­ка­ла: то бу­ло гiр­ке натяк­ання на її без­нос­ся.

- Що ж ме­нi ро­би­ти на свi­тi? - без­на­дiй­но спи­та­ла во­на.

- Що ж ро­би­ти? Нi­чо­го вже не вдiєш.

I Ма­ри­на, i Хрис­тя - обид­вi за­ду­ма­ли­ся… Пе­ред Хрис­тею сто­яло без­на­дiй­не ски­та­ния - вiдп­ла­та за тi роз­ко­шi, якi при­хо­ди­ло­ся пе­ре­жи­ти, го­лод i хо­лод да­ле­ко­го шля­ху, а бог знає - мо­же, де i смерть наг­ла пiд ти­ном… Ма­ри­на ба­чи­ла Хрис­ти­ну