Олег Євгенович Авраменко - Принц Ґаллії

він надіслав туди гінця з наказом для капітана свого корабля негайно відплисти до Порт-Вендора, а дворяни з його почту, що залишилися в Памплоні, мають приєднатися до нього та Ізабели в Лурді…

— Я зараз же напишу розпорядження комендантові лурдського ґарнізону…

— Не варто, кузен. Це вже зроблено.

— Ким?

— Паном де Шатоф’єром.

— То він у курсі?!

— Так. Я порадила Ерікові довіритись йому, і він послухався моєї поради. Ґраф Капсірський люб’язно погодився допомогти їм і дав супровідного листа, яким наказується комендантам всіх ґасконських ґарнізонів всіляко сприяти нашим утікачам і забезпечити їм надійну охорону, поки вони не зійдуть на Еріків корабель.

А Філіп похмуро похитав головою.

— Бачу, ви все врахували, і на мене нічого не залишилося… Проте ні! Дещо все ж залишилося. Я візьму під свій захист Ізабелину покоївку. Коли ґраф де Пуатьє дізнається, що вона покривала свою пані, то напевно захоче її порішити.

Гелена всміхнулася.

— І це враховано, кузене. Відсьогодні дівчина перебуває в мене на службі, і за її вчинки цілком відповідаю я. По суті, вона виконує мої накази.

— Ех! — зітхнув Філіп. — Гаразд, здаюся.

— І все-таки, — промовила Бланка. — Чому Ізабела довірилася саме тобі? Чому не своїй сестрі?

— Ну, передусім, Марія вчора багато випила, а до того ж, уночі в неї був Фернандо. От Ізабела і звернулася до мене, адже я відома авантюристка. — Гелена дзвінко розсміялася. — Окрім всього іншого, за мною був невеликий боржок.

— Це щодо Гамільтона? — поцікавився Філіп.

— Точно. І ти, либонь, думаєш, що в мене з ним роман?

— Я вже й не знаю, що думати, — чесно признався він.

— Скоро дізнаєшся. Скоро всі дізнаються. Це буде ще один сюрприз… — Гелена встала з ліжка і розправила сукню. — Ну, добре, я побігла. Бачу, кузене, ти вже наївся і тепер поїдаєш поглядом Бланку… Ні-ні, все гаразд. Не запевняйте мене, що моя присутність вам не заважає. Не люблю лицемірства, повторюю, хай навіть з найкращих спонукань. Я й так засиділась у вас, а мені треба ще розшукати Рікарда. Боюся, він знову налигався до чортиків. — Вона скрушно зітхнула. — Бідолашний мій хлопчик! Ума не приберу, що мені з ним робити. Останнім часом він поводиться так дивно, що я… Ой! Я знову розбазікалася. Будь він неладний, мій довгий язик! Всього найкращого, друзі.

З цими словами Гелена квапливо вийшла із спальні, але хвилю по тому вихором увірвалася назад і застала Філіп та Бланку, що стояли біля ліжка й цілувалися.

— О, Господи! — пробурмотіла вона розгублено. — Що на мене найшло?!… Даруйте, друзі, ради Бога. Я така нетактовна, я зовсім не скромна. Але я… Я це з кращих… Ох!… Перепрошую, кузене, та раз я вже повернулася… Загалом, скажи мені, Філіпе: ти справді любиш Бланку? Тільки відверто.

— Так, — відповів він, пристрасно дивлячись на Бланку. — Я її дуже люблю.

— І вона дуже любить тебе. Будь ласка, не кривдь її, дуже прошу… Вона просто обожнює тебе.

— Не скривджу, — пообіцяв їй Філіп. — Не хвилюйся, Гелено. Бланка сама не дасть себе скривдити.

— Ти тільки не подумай нічого такого, кузене…

— Боронь Боже, кузино! Запевняю тебе, я нічого такого не думаю. Зараз я взагалі не в змозі думати.

Гелена закотила очі і протяжно застогнала.

— Так, звісно! От я недотепа! Ну, що ж це зі мною діється?! Даруйте… Даруйте…

Вона підібрала спідниці і прожогом вибігла з спальні, гучно хряснувши за собою дверима.

— Гелена чудова дівчина, — сказав Філіп, знову подумавши про Рікард. — Така весела, товариська, безпосередня. І дуже душевна. У тебе гарна подруга.

— Так, гарна, — погодилася Бланка. — Вона найкраща з подруг. Я її дуже люблю.

— І вона тебе дуже любить. А як переживає за тебе, треба ж! — Він пильно подивився їй в очі. — Цікаво, чим ти її приворожила? Незважаючи на її палкі запевнення, мені все-таки здається, що вона несвідомо почуває до тебе…

— Філіпе! — вигукнула Бланка, трохи не задихнувшись від обурення. — Думай, що кажеш!

— Я кажу, що думаю, любонько, — лагідно відповів Філіп. — Ти така прекрасна, що перед тобою не встоїть ніхто — ні жінки, ні чоловіки… Ну, гаразд, замнемо цю справу.

Він дбайливо опустив Бланку на ліжко, сам приліг поруч і ніжно поцілував її в губи.

— Філіпе, — прошептала вона. — Боюся… Боюся, я зараз не зможу…

— Я теж не зможу, рідна. — Він ухопив губами пасмо її волосся і потяг до себе. — Я ще ніколи так не стомлювався.

— Ми з тобою ніби подуріли, Філіпе.

— Атож, здорово у нас вийшло. Ти хочеш спати?

— Ні… Тобто, не дуже. Я вже трохи виспалася, але… Розумієш, мені трохи болить…

— Розумію, — сказав Філіп. — До речі, мені теж болить. Ти мене всього покусала.

— Ах, Філіпе!… — промовила Бланка, горнучись до нього. — Я… я цілковито втратила розум.

— Ми виробляли з тобою все, що я порадив тоді Ґабріелю, — продовжував він. — Тобі не соромно?

— Ні, Філіпе, не соромно. Ніскілечки не соромно.

— Правда? І чому?

— Бо я люблю тебе. Насправді люблю, по-справжньому. Понад усе на світі люблю. Гелена не помилилася, вона зрозуміла це раніше за мене.

— А ти коли зрозуміла?

— Лише сьогодні. Там, у лісі, коли ти пестив мене. Тоді я зрозуміла, що віддавна закохана в тебе. З самого початку, з першої нашої зустрічі. Боже, яка я була дурна!… Пам’ятаєш той день, коли ти приїхав у Толедо?

— Так, кохана, пам’ятаю. Чудово пам’ятаю — ніби це було вчора.

— Тоді я… Тоді в мене…

— Тоді ти стала дівчиною, — допоміг їй Філіп.

— Так. Уперше. І я була дуже налякана. Але Альфонсо втішив мене. Він сказав, що тепер я доросла дівчина і можу вийти заміж.