Олексій Опанасович Кацай - Капітан космічного плавання

намагаючись знайти своє місцезнаходження в цілковитому мороці. Місцезнаходження було на ліжку, що нудотно пахло ліками і чомусь морською сіллю. — Залиш, — повторив. — Нехай грається. Хоч одна жива душа поруч.

— А я що, нежива?!

— Я ще не визначив. Втім… Не ображайся… Це, мабуть, я неживий. І іншого статусу не заслуговую.

— Наша пісня гарна є, — зітхнуло в темряві з ледь чутний азійським акцентом, — почнемо спочатку. Богдане, ти вже місяць в лікарні. Скільки можна перебувати в такому настрої?

— В настрої?! В мертвих настроїв не буває. Це в Сніжанки могли б бути настрої, але я знову… знову… І Зоребора ось не вберіг. Те, що він зробив, мав зробити я.

— Тому, що зроблено, він навчився від тебе. І добре навчився.

Богдан рвучко повернувся до невидимої стінки, ховаючи від зрячого світу своє викривлене обличчя.

— Капітане, ну не можна ж так, не можна! Знаєш, я тут з лікарями радилась. Вони останнім часом схиляються до того, що сліпота твоя носить не фізичний, а психічний характер. Ти сам нічого навколо бачити не хочеш.

— А що мені бачити, що?!? Світ, в якому вже остаточно, завжди й ніколи не буде моєї дочки? Та плював я на такий світ!

— Але в цьому світі є багато інших людей, які люблять тебе. А, може, навіть і… — Голос Такаманохари на мить знітився. — …і кохають.

— Кого любити? Кого кохати?! Порожнє місце!?! Адже я сам, сам не існую в цьому світі. — Обличчя Кременчука знову розвернуло в бік невидимої дівчини. — Он навіть нанороботи славнозвісні з порожнім місцем взаємодіяти не хочуть. Як плюнули на мене ще на Зорі Смерті, так і…

— Нанороботи. Звісно. А телепатія, а гіпноз, а думкоформи?

— Чого питаєш? Сама ж знаєш все. Сама ж бачиш. Ні-чого. Та й взагалі — вигадки усе це. Марення, як ти тільки-но казала.

— Угу, вигадки. Угу, марення. Але от я бачу його дещо по іншому. Ти гадаєш з якої це радості тебе стільки аналізів зробили? І ще роблять?

Капітан промовчав.

— А тому, — продовжила Сонька, — що феномен ви у нас, Богдане Івановичу. Унікум. Нанороботи, до речі, виявлені в усіх зразках твого організму. І організму Нкси. Але якщо в нього вони таки так-сяк діють, то в тебе… Загальмовані вони якісь, чи що… Наче заважає їм щось. А, може, ти їм сам заважаєш, Богдане?

Капітан знову промовчав.

— Що ж стосується усіх інших твоїх здібностей, — не вгавала Сонька, — то є в мене одна думка. Полягає вона в тому, що спочатку нам треба повернутися до тієї критичної миті, коли вони припинили спрацьовувати…

Капітан несвідомо напружив свою пам‘ять.

— На Зорі Смерті це трапилося, — допомогла йому Такаманохара. — Опісля того, як „Софію” в нас забрали, а потім руйнувати почали, вивчаючи. Тобто, може здібності твої якимсь чином з апаратом нашим пов‘язані.

— З чиїм це — „нашим”? — В уяві Богдана знову ворухнули вусиками антен комахоголові. — Та й взагалі, дурниці все це! В тебе ж, здається, ніякої паранормальщини не спостерігалося? І в Нкси… І… І в Зоребора… — трохи здригнувся голос капітана. — Чому?

— Не знаю, — чесно відповіла в темряві Сонька. — Поки що не знаю. Але точку відліку тієї чи іншої події завжди знати потрібно. От, наприклад, сліпота твоя…

— Сліпота моя ще на Чоломаї розпочалася, — проскреготів Кременчук. — І досі триває. Чому ніхто не каже мені, де я знаходжуся? Хто нас з орбіти зняв? Чия це лікарня? Якої держави, якщо ми на Землі?..

Тіло Богдана здригнулось і знову затіпалося на лікарняному ліжку, яке загойдалося під ним, наче непевне днище гумового човна. От зараз Кременчук трусне головою, розплющить заспані очі і почує насмішкуватий голос Погосяна: „Ну й здоровий ти спати, хлопче! Усю засідку прокимарів, діамантовий!” Але замість цього темряву знову хилитнув вкрай стурбований шепіт Такаманохари:

— Спокійно, Богданчику, спокійно!.. Тихіше… Не можна тобі хвилюватися, не можна. — І по тривалій паузі раптом спитала: — Слухай, що ж ти таки побачив в забралі Дарт Вейдера? Адже саме опісля цього ти й осліп. Що там було?

Капітан вкляк. Його тіло наче скам‘яніло при одній лише згадці про цю картину. Повздовжні ґрати металевої пащеки, мертвенне синюшне освітлення її нутрощів і в цьому жахливому світлі — викривлене ненавистю, знайоме до останньої зморшки, обличчя… Богдан аж застогнав.

— Що? Що? — заметушилася Такаманохара. — Тобі знову погано, знову? Це я, я винувата! Не думай, не думай ані про що! Розслабся, любий… Нксо, швидко за сестричкою гайни, швидко!

Глухо тенькнула бандура й легесеньке тупотіння зникло за межами палати.

— Не треба… — трохи запізно видихнув йому услід Богдан. — Не треба було б. Нічого не треба. Бо, мабуть, ти права, Соню, права… Бо Дарт Вейдер… Бо в Дарт Вейдера…

В нього було… В нього було моє обличчя, Соню!.. І, схопившись обома руками за голову, Кременчук тягуче застогнав та й почав розхитуватися з боку в бік:

— Моє!.. Моє обличчя!.. Зоребор… Зоребор не Дарт Вейдера знищив, а мене, мене вбив! Мене-е-е!!! Від мене тепер нічого не залишилося, нічого! Доброго — ще раніше, а поганого… Поганого — відтепер. І назавжди-и-и…

Його стогін перетворився на звірячий хрип.

— Слимак! — вдарив його жорсткий голос Такаманохари.

— Справжній слимак! Якщо Дарт Вейдер за нами з Кременчука здимів, то не знищеними залишились Дар Ветер, Мамай, Орій. Сніжана залишилася і не знищеною, і незнищенною. А ти… Хирляк!

Знову почулося легесеньке тупотіння разом з чиїмись швидкими кроками.

— Цуй сонь іа, — почувся в темряві новий жіночий голос, — хіон тай сі? Коро коса на. Марон ай.

— Зараз, зараз, — відгукнулася дівчина. — Зараз піду.

Богдане, усе твоє тривале життя щосекунди залежить лише від самого тебе. Як і життя багатьох інших, близьких і не дуже близьких тобі, істот. Ти сам — істота з вітру та хвилі, що може кинути чийсь корабель на підступні рифи,