Кобо Абе - Жінка в пісках

губки, похитала головою і, ще раз кокетливо зиркнувши на мене, зникла за портьєрою.

— Клопіт з нею, та й годі...— майже шепоче дружина і, мабуть, підозрюючи, що дівчина підслуховує розмову, по-змовницькому, голосно сміється: — Ніжна, правда? А яка вона чарівна в коханні!

— І ти досвідчена. А все-таки відкрий справжню причину, чому ми мусили розлучитися?

— Ти прийшов, щоб запитати мене про це? — Вона дивиться на мене вражено.— Серед білого дня, в ательє...

— Я хочу, щоб ти відразу, не довго роздумуючи, сказала.

— Просто мені здалося, ніби я зрозуміла, про що ти мрієш, і погодилася на розлучення. І хоч би скільки разів ти перекладав вину на мене...

— Ти хочеш сказати, що вгадала мої думки?

— Звичайно.

— Я справді був категорично проти відкриття цього ательє,— тому ми й розійшлися.

— І тепер теж?

— Визнаю свою поразку.

— Ну, справа не в поразці чи перемозі...

— Мене часто питають, чому я став приватним детективом. Як ти гадаєш, що я відповідаю?

— В усякому разі, правди не кажеш.

— А ти послухай. Мовляв, моя дружина найняла приватного детектива стежити за мною. Однак той детектив перекинувся на мій бік, а за це захотів хабара. В мене були гріхи — це факт, та коли твоїм довір’ям так граються, треба бути останнім дурнем, щоб усім догоджати...

— Навіть коли ти щось вигадуєш, обов’язково хочеш кинути на мене тінь.

Усміх на жінчиному обличчі поволі гасне. Смуток огортає всю її постать.

— Я не кидаю на тебе тіні. Я просто глузую з детектива.

— Навіщо ж тоді так говорити?

— А як у тебе з тим архітектором?

— Моя помилка в тому, що я мимоволі ранила твоє самолюбство. Але ж і в тебе є слабості. Ти дужче, ніж звичайні люди, ревнуєш.

— Ревную? І не думав...

— Пробач. Мені не треба було цього казати. Але й ти винен, ти мене змусив. Ми завжди отак крутимось. І не можемо зрозуміти, в чому причина того, що сталось... І все одно безперестанку сперечаємось...

— Може, краще не подавати на розлучення?

— Та, здається, ти вже один раз цього просив.

— Бо тоді я був категорично проти відкриття ательє.

— А тепер уже змирився чи ні?

— Змирився, бо ти знехтувала моїми запереченнями і зробила все по-своєму. Я не збираюсь тобі особливо дорікати. З успіху справи видно, що ти мала рацію, а я помилявся — це незаперечний факт... Ревнощі?.. Ні, тут щось інше... схоже, але все-таки інше... Питання ось у чому: чого це тільки я помиляюсь, а ти ніколи?..

— Мені важко з тобою розмовляти, коли ти вдаєш із себе жертву.

— Але ж ти сама мусиш визнати, що мені нема сенсу тут жити.

— Гаразд, а якби...— дружина витягує ноги й, нахилившись уперед, обхоплює руками коліна,— якби все було навпаки, що тоді? Припустімо, твоє діло, проти якого я заперечувала, виявилось успішним. І якби з цієї причини я завела розмову про розлучення, що тоді?

— Напевне, мені було б важко тебе зрозуміти.

— Ти страшний егоїст.

— Краще б тобі було важко мене зрозуміти.

— Мені справді важко.

— Але ж ти щойно сказала, що тобі все зрозуміло.

— Просто я хизувалась.

— Он воно що... Виходить, що лише мене закрутило щось непоясненне?

Раптом дружина підводиться і сплескує руками. Її очі, що вп’ялись у мене, блищать.

— Я збагнула! Ти покинув свій дім, утік.

— Утік?

Що ж тут дивного? Я знаю і без неї, що мав такий намір. Тож недоречно зараз прикидатися, буцімто це для мене якесь відкриття. Тільки-но я подумав, що її твердження цілком природне, як мене охопила дивна розгубленість. Я раптом відчув болюче приниження, наче мені в обличчя шпурнули недокурки з попільнички... Може, тому що мені здалося, нібито він, розшукуваний чоловік, злився зі своєю тінню. Сонце, стаючи щораз яскравішим, надало чорним дверям знадвору зеленого відтінку, а моя тінь, пролягаючи вздовж канапи, вмостилася на кріслі, що стоїть у другому її кінці. Голову відрізано, її не видно.

— Так, я вважаю, що ти втік.

Дружина задоволено киває і пильно дивиться на мене. Наче хоче сказати, що все владнається, як тільки я з нею погоджуся.

— Від кого? Від тебе?

— Ні, не від мене.— Вона рішуче захитала головою.— Від життя... від небезпеки, що можеш зірватися з линви, від боротьби за рятувальний пояс, від безупинної конкуренції... Так чи ні?.. Одне слово, я лише привід...

Різкий, ніби від цвяха, біль у лівому оці вибухнув білими іскрами. Напевне, дає себе знати поламаний кутній