Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— Це й справді страшно!

— Страшно ж…

— А те, що не вмираю я, — заговорив Козак Мамай, — нічого це, крім радості, мені не завдає. Коли б мені… та раптом заманулося вмерти, я вмер би та й край!.. Але ж мені, Іване Іваненку, помирати не хочеться. От я й живу… Живу і живу! Та й житиму в себе дома вічно, поки живе мій народ, український народ. Поки світє сонця! Житиму! Бо ж козацькому роду нема переводу.

24

Вони помовчали.

Потім алхімік, Іван Іваненко, настирна душа, знову спитав про своє:

— Все-таки, виходить, проковтнув ти колись… бодай кавалочок філософського каменю? Скажи-но, Мамаю?

— Невже ж ти віриш, дядечку, в той ваш великий магістерій?

— Без віри муж учений, як кіт печений, — посміхнувся алхімік. — Мушу ж я в будь-що вірити!

— А в бога?

— Нехай-но бог у мене вірить! — по-блюзнірському вишкірився алхімік. — Бо я вже знаю більш від нього, мій голубе сивий. А вчені люди вірять тільки в свої власні вигадки та передбачення. I мені байдужісінько: чи земля нині круг сонця вже ходить, чи сонце — круг землі, або ще там якось інакше, — аби б тільки ходили! Аби б тільки вчені дошукувались — так чи так, а чи так! Аби б тільки я думав, шукав, доводив… бо шукання — це єдиний шлях до істини! А істина, вона колись прийде… я в це вірю, як турчин у місяць! А поки що…

— А поки що — годиться й філософський камінь? — зареготав Козак Мамай.

— Кепкуй, кепкуй! Жевріла б тільки віра… — і сумно похнюпився: — Голова в мене, бач, сива, а й досі не знайшов, чого шукав…

— Чого ж ти шукав, Іваненку?

— Пороху.

— Його ж давно придумано!

— Не такий! Мені ж такого треба, щоб добре настрашити… усіх отих, що до безверхої нашої хати пруться. Щоб і духу нашого боялись.

— Вони й так бояться! Страшно ж, кажуть, воювати з нами!

— Хочеться, щоб і дорогу забули. Але ж нема й нема! А я вже сивий…

— I дурний… — обняв його Козак за плечі.

— Та я ж це відчуваю й сам. Щоранку, прокидаючись, добре розумію, що я — дурень… — і вчений муж озирнувся довкола, по зелених лугах.

Скучивши в своїй таємничій майстерні без людського товариства, бо ж довгий час ні з ким, опріч Куми своєї, сови премудрої, Іваненко не розмовляв і сонця-світу не бачив, тепер, чалапаючи по болотах з Козаком Мамаєм, радів і пташкам, і квітам, і свіжому вітрові, та й набалакатись не міг… Він розповідав Козакові всячину — і про свої мандри по Німеччині, по алхімічних кишлах, і про кумедні бурсацькі пригоди, коли ще вчився. в Києві, розповідав і про Москву, де він прожив дитинство.

Смикнувши себе за вухо, в якім вигравала проти сонця зо лота серга, Козак Мамай здивовано спитав:

— То ти — москаль?

— Москаль, Козаче.

— Чому ж — Іваненко?

— Тут прозвали Іваненком. А там, бач, я був — син Іванов.

— Чого ж тебе чорти загнали так далеко?

— Слухай лишень! — і алхімік хотів був розпочати предовгу повість свого химерного життя, аж Мамай зненацька обернувся, прислухався до чогось непевного — там десь, позаду, бо причулося, буцім хтось покликав його на ймення.

— Гукає хтось, — пошепки мовив Козак.

— Хто тут може гукати! — відмахнувся алхімік. — Ніде ж ні живої душі.

— Стривай! — і Козак завмер.

— Мамаю! — покликало щось кволим старечим голосом, і Мамай, продершись поміж вільшиною, що густо росла тут, як і скрізь по болотах, побачив під кущем знеможеного цехмайстра жебраків, діда Копистку.

— Чого це ви тут, Варфоломею? — скрикнув Козак, підбігаючи до старого.

— Подолянку… вкрадено! — мовив Копистка, насилу ворушачи язиком.

— Хто вкрав? — спитав Мамай, і вогнисті кола застрибали перед очима, хоч і не була йому Подоляночка — ані сестрою, ні коханою, ані ким, а тільки дівчиною, котру любили й поважали добрі люди всієї Долини, дівчиною, про яку вже й казки розповідали чи не по всій Наддніпрянщині, бо слава пішла вже всюди — про її поневіряння по Європі, про її втечу, про її хоробрість, про її красу. — Хто вкрав? — повторив запитання Мамай, бо Копистка закашлявся і не зразу міг відповісти.

— Монах! — нарешті здобувся на слово старий жебрак. — Домініканець… отець Флоріан. Я впізнав його. Він приїздив колись до нашого монастиря — поглянути, як тут шануються вітці-домініканці.

— Де ж панночка?

— Поперли… он туди.

— Скільки ж було їх?

— З домініканцем… шестеро, — I Варфоломей, що вже довгу часину біг за викрадачами назирці, був спробував підвестися з купини, щоб показати путь, знову звалився під вільховий кущ. — Я ось… трішки…

— Лежіть! — звелів Козак і знову спитав. — Пішли куди?

— Ген… ледве помітна стежечка.

— Бачу! — буркнув Мамай, кивнувши Іваненкові: — Біжімо!

Довго довелось би розповідати, як вони мчали по болоту, як наздогнали харцизяк-однокрилівців, як затіяли вдвох з Іваненком смертельну бійку проти всіх, — проти п'ятьох, правда, а не проти шістьох, бо ж отець Флоріан кудись уже зник разом із викраденою панною Кармелою.

Ех!.. З однією шаблею на двох, бо Іваненко-Іванов, звісна річ, був безоружний, вони наскочили на жовтожупанників, і хтозна, чим скінчилась би сутичка, коли б не прийшла Мамаєві з алхіміком несподівана підмога.

25

Мамай і не помітив, коли виник біля нього старий приятель, Дмитро Потреба, як рвонувся в бій переодягнений за рейтара Прудивус, коли з'явився і Мамаїв довічний друг та супутник, Песик Ложка.

Козак зауважив тільки, як один з однокрилівців, що насідали на нього, нараз дико зойкнув, закрутився на місці, намагаючись одірвати від свого товстого заду якусь нечисту силу, котра зненацька вчепилась у м'яке зубами.

Коли Мамай пірнув шаблюкою того нещасного, Ложечка вчепився ззаду в другого жовтожупанника, а коли й цей поліг від Тимошевої шаблі, то — в третього, а четвертому, що з ним рубався, поклавши дитину, Потреба, вже скочив на спину, а п'ятому вчепився в литку, і скоро всі п'ятеро харцизяк підпливали власною кров'ю, а душі їхні десь там уже летіли до пекла чи, може, й до раю, того не відаючи, що райські врата, з вини святого Петра, — на замку.

Трохи осторонь лежав — у землю носом і пан алхімік. Кров цебеніла йому з голови, і зразу навіть не можна було зрозуміти — живий він, уже вмер, чи саме конає.

— Поранили Іваненка! — скрикнув Мамай і кинувся до Іванова.

— Поранили? Мене? — неуважно перепитав алхімік і втратив свідомість.

Мамай зірвав кілька корінців гладушника, що на нім уже сяяли ясножовті квіти, вичавив жовто-червоний сік із його брунатних корінців та й