Юліан Семенов - Експансія-I

залишатися протягом більш-менш тривалого часу надбанням лише одної країни… Воно неминуче стане надбанням ряду країн… У розвиток цих загальних положень я за дорученням мого уряду вношу на розгляд комісії конкретні пропозиції: а) не застосовувати ні за яких обставин атомної зброї; б) заборонити виробництво та збереження зброї, основаної на використанні атомної енергії; в) знищити в тримісячний строк весь запас готової й по-закінченої продукції атомної зброї…»

Посол увімкнув лампу; над Нью-Йорком, що поринув у тяжкий і тривожний сон, жеврів сторожкий світанок; згадав, як у Сан-Франціско, де він після від'їзду Молотова був главою делегації, з американської столиці в день перемоги подзвонила його дружина Лідія: «У посольство йдуть і йдуть люди, черга вишикувалась, тисячі ждуть на вулиці, всі радісно збуджені, «вікторія!». Поздоровляють нас, таке свято, таке щастя». Згадав натхненне обличчя великого диригента Леопольда Стоковського, той подзвонив перший, голос зривався від щасливого хвилювання, потім — Юджин Орманді, музика — непротокольна, талант, що об'єднує; подивувався із загалом безбарвної промови Трумена, виголошеної в день торжества людства, як же вона контрастувала з святкуванням американців, який талановитий народ, як багато у нас спільного і як жорстоко й сліпо намагаються посварити його з нами, в ім'я чого?!

«Головне — визначити позицію в очах людства; той, хто вміє слухати, почує, — подумав посол, підвівшись. — Треба відпочити перед виступом; важка втома заважає справі, особливо такій, яка на нього чекає сьогодні вранці. Наука історії береже факти; чутки й плітки відразу можна розпізнати, наводяться петитом у коментарях до текстів першоджерел. Лузгу забудуть, залишиться правда нашої позиції; нехай звинувачують у чому завгодно, але переконувати американців у тому, що ми хочемо війни, не просто недалекоглядно чи, за Талайраном, «безглуздо», бо безглуздість у політиці страшніша за злочин; ні, звинувачувати росіян у тому, що вони мріють про агресію, коли в країні не вистачає двадцяти мільйонів годувальників, а Білорусія, Україна і половина Європейської Росії живе в землянках, — або аморально, або некомпетентно».

РОУМЕН-ІV

У літаку він купив плескату пляшку віскі, рівно двісті тридцять грамів, відкрив її і відпив великий булькотливий ковток; тепла не відчув; закашлявся так, наче простудився. Він відпив ще й ще, пополоскав рот і тільки після того, як зігрілися ясна, відчув, що крижаний холод відступив, а натомість поволі розійшлося по всьому тілу тепло.

Треба заснути, сказав собі Роумен, у Мадріді ніколи буде спати. Зараз я засну, але спочатку складу план; сон приходить легко, коли ти зробив діло, інакше промучишся, не зімкнувши очей; а ти й так не заснеш, подумав він, навіть коли заплющиш їх, бо ти нічого не зможеш зробити з Крістою, вона повсякчас стоїть перед тобою, і ти вигадуєш собі ці чортові плани, аби тільки забути те, що тебе так гнітить, а ти ніколи, ніколи, ніколи — господи, яке страшне слово, паче яма, ні, страшніше, ніби воронка, — не зможеш сховатися від того, що ти взнав, будь проклятий наш потяг дізнатися правди, будь неладне це нездійснене бажання докопатися до суті! Навіщо це? Коли те, що було раніше, лише за якусь мить до того, як ти побачив, почув чи зрозумів те, що перекреслило минуле, навіщо болісне вишукування пояснень? Хіба можна пояснити зраду? Адже зрада — це смерть того, кого ти вважав другом, кого любив, кому вірив. Ні, заперечив він собі, це твоя смерть, це в тобі вмер той, кому ти віддавав серце й душу, це твоє горе і твій відчай, а той, хто тебе зрадив, живе як жив… Які неоковирні слова з'являються в мені, подумав Роумен. Вони немов каміння. Пол завжди пам'ятав два камені дивної форми, в біло-жовтих голках; їх вирізали у Саллі, сенбернара, який жив у батьків на фермі. Великоока, жіночна, з чудовим скорботним обличчям, Саллі раптом перестала вставати з газона, коли приходили гості, тільки ледь била хвостом по землі. Роумену тоді здавалося, що їй просто не хочеться рухатись; вона в тебе розлінилася, сказав він матері, ти її надто пестиш. Мама відповіла, що Саллі перестала їсти і в неї гарячий ніс, а він сказав, що все це дурниці, просто, мабуть, ти перегодувала її вчора, напевне, чимось смачним, після гостей залишаються чудові ласощі, смажена в маслиновій олії картопля, кісточки, хрущики; мама тоді сказала, що я безсердечний, та я на неї не образився, я давно перестав ображатися на неї, дуже сварливий характер, постійний перепад настроїв, але ж це мама; батьків не вибирають і не судять. І тільки коли Саллі відправили до лікарні, бо вона стала скавчати і вже не розплющувала своїх круглих, опушених чорними віями очей, а хірурга не виявилося на місці, бо була саме неділя і він подався до себе на ранчо, — Роумен переконався, що Саллі справді хвора.

Він поїхав по хірурга, знайшов його, привіз у клініку, але Саллі вже померла; мама розповіла, що бідолашненька перестала скавчати лише тоді, коли вона підкладала їй під голову свою долоню і шепотіла на вухо тихі, ласкаві слова.

Хірург зробив розтин і показав Роумену два голчасті біло-жовті камені.

— Якби ви приїхали на день раніше, — сказав він, — ваша собака була б жива. Можете не вірити людям, але вірте собакам, вони ніколи не симулюють хвороби. Якщо вона плакала, значить, вона плакала всерйоз, тому що не могла витерпіти болю.

… Роумен допив віскі, закурив і спитав себе: що ж тепер робити? Життя кінчається тільки тоді, коли воно кінчається. Будь-який удар рано чи пізно забувається, стає якимось душевним мозолем, а він подібний до кісткового — у місці, де вже був перелом, вдруге не буде. Але що добре для кістки, те трагічно для душі! Ми часто плутаємо поняття: коли кажуть «витримка», чи не є це насправді жорстокість чи ще гірше, черствість, байдужість? Він так само бачив очі Крісти прямо перед собою, великі, дуже голубі; а втім, іноді вони ставали в неї зовсім прозорі; коли ж вони в неї змінювалися? І чому?

Перший раз він помітив, що очі її стали крижані, коли вони сиділи на кухні за великим дубовим столом (дуб убиває мікроби: не треба ніяких скатерок, а тим паче лакувати, дуже гігієнічно, батько привчив його до цього); вони тоді розмовляли про Францію, про те, що Париж незвичайне місто, в ньому музика, вона народжується в кожній людині, навіть у тій, котра не має слуху, і завжди чути акордеон та гітару, мелодія прониклива, у ній звучить непозбутній сум, предтеча солодкого, як у дитинстві, очищення слізьми.

— Саме