Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

тому напрямі, щоб знайти кращий сховок, щоб серед такої різанини не дати себе забити, не впасти.

Я забув чи радше не думав тоді про Анну…

Коли скінчилась офензива, наша сотня змаліла до одинадцяти. Поповнивши її новаками, перекинули до резерви корпусу, а незабаром ми станули обозом у лісі в Італії, розложили шатра та спочивали.

Був чудовий ранок у перших днях серпня. Від позицій на Монте Санто, Сан Ґабрієлє та Водіче нісся гомін сильної канонади.

– Починається одинадцята офензива, – каже хорунжий Фіяла.

– Еге ж! – відповів хтось. – Це вже другий день б’ють барабанним вогнем. Десь нині ввечір буде вже піхота пробувати йти в наступ.

– Цікаво, – додав я, – чи ця офензива буде така кривава, як попередня?

– Го-го! Там старі вояки, не дадуться легко.

Ясно було всім, що нас у резерві довго не будуть держати. Кожної хвилини можуть кинути в якесь загрожене місце. А підходити до позицій серед барабанного вогню – це непереливки. Вже краще сидіти в перших окопах.

Отак ми собі розмовляли, коли нараз мене щось наче підірвало з місця. Стежкою йшла дівоча постать. Була вбрана так, як усі молоді словінки і несла на голові кіш винограду. Ліву руку сперла на бедрі, правою піддержувала кіш. Ішла ритмічним кроком, маєстатично, як королева… Розмови нараз змовкли. Очі всіх слідили ритмічний рух її тіла, одягненого в легку, обтислу одежу, яка обрисовувала будову тіла.

Та не на хід, що, мов танок, причарував усіх, – не на те я дивився. Свій погляд я утопив в її обличчі, в її очах… «Це ж Анна!» – говорило щось мені в душі. Не можуть бути у світі дві дівчині такі подібні. Це ж таки вона!

І я пив її своїм поглядом. Вона помітила чи відчула мій погляд, і наші очі зустрілись. Дивилась просто, як колись за столом у своїй кімнаті… І зближалась. Зі зворушення я був близький зомління. Я витягнув руку до неї та тремкими устами вишептав:

– Анно, Анно!

Чула чи не чула, не знаю… Перейшла мовчки попри фронт двох сотень. Всі стояли і водили за нею очима, як за комендантом на дефіляді… Минула останні ряди і зникла, тільки десь між деревами майорів її квітистий одяг.

– Ти куди? – спитав мене хтось.

– Іду за нею, – відповів я нервово та поквапився навздогін за своєю мрією.

Пішли за мною теж інші товариші, які не мали служби. Та хоч ми скоро йшли, а навіть підбігали, ніде ми не побачили тієї дівчини. Пройшовши яких 3–4 кільометри, ми зрозуміли, що вже не здоженемо її.

– Гарна була, як царівна з казки, та й зникла, як у казці, – сказав хтось із товаришів.

Ми мимохіть перезирнулися. Якісь дрижаки пройшли по нас, хоч це був ясний, теплий день. Раптом звідти, де були окопи, які ми покинули, пролунав гучний гуркіт – то по наших позиціях била ворожа артилерія. Ми мерщій вернулися до своїх. Та поки добігли, застали тільки гори вивернутої землі, повалені дерева і всю нашу резерву, вибиту вщент.

Врятувалися тільки ті, що побігли разом зі мною за примарною Анною.

З того часу я нераз думав про цю дивну зустріч. Чи то Анна повела мене за собою, як загробна тінь, аби порятувати від неминучої смерті, а чи то була випадковість.

Віталій Волков

5.07.1900 р., Волинь – 18.12.1973 р., м. Філадельфія, США.

Закінчив Дубенську гімназію. У 1918 р. почав навчання на математичному відділенні Київського університету, потім вчився у Варшавському університеті. Закінчив курси книгознавства і працював за цим фахом у Рівному.

У 1949 р. емігрував до США, оселився у Філадельфії. Працював робітником, потім службовцем у банку.

Автор збірок фантастичних оповідань «Загадковий перстень» (1951), «Перекусничок» (1970), романів «Довбуш» (1963), «Таємниця космосу» (1973).

Таємниця водяного млина

І

Андрій Чубатий належав до старої козацької шляхти. Прапрадід Андрія – Кузьма Чубатий був гордістю Запоріжжя, і його кучерявий чуб, від якого й прізвище своє дістав, та молодеча постава викликали захоплення та блиск карих оченят в багатьох тогочасних красунь.

Дарма, що прадід мав гарного чуба – його праправнук світив лисиною, як місяць в погідну маєву ніч.

Ми з Андрієм були приятелі ще з гімназійних часів. Випадково, після десятирічної розлуки, зустрілися ми в Дубні, на Волині, в одній корчмі в день «Зимного Миколи». Андрій вже був одружений. Весела щебетуха – чорноока Катруся, яка колись і для мене не була байдужою, обдарувала Андрія двома синами-близнюками. Під ту пору Андрій вчителював в селі Козлятині ва Дубенщині.

Андрій так благально просив мене приїхати до нього на Різдвяні Свята і то конче на Вілію, що годі було відмовитися. Я дав слово і… гірко відпокутував за його додержання.

В день Вілії вже о годині шостій рано я почав збиратись у дорогу. День випав невезучий. Перш за все я одягнув сорочку на виворіт – це вже був недобрий знак. Далі, стінний годинник, який ішов уже чотири роки без перерви, раптом зупинився, хоч і був заведений ще з вечора. Краватки я шукав добрих півгодини по всіх шафах та валізках в той час, як вона спокійнесенько висіла на поруччі крісла під смокінґом.

Наслідок був той, що я спізнився до поїзду на сім хвилин і мусів ждати на черговий аж цілих чотири години. Щойно о годині другій пополудні я приїхав до Озерян, звідки треба було їхати кіньми ще вісімнадцять кілометрів. Візника я не скоро знайшов. До кого не звернувсь – кожний здивовано погляне на мене і рішуче відмовить.

– Та хто вам, паночку, поїде сьогодні до Козлятина, – сказала мені одна бабуся, – хіба ви не знаєте, що сьогодні не можна їхати через Очерет?

– Чому? – здивувався я.

– Бо на Вілію там лякає і кожний блудить.

– Я нічого не боюся, – відповідаю з усмішкою.

– Коли не боїтеся, то попробуйте щастя в старого Ониська, бо, крім нього, ніхто більше на це не відважиться, – порадила мені бабуся, похитуючи сумнівно головою, і показала на Ониськову хату, що стояла осторонь на краю Озерян.

Присадкуватий кремезний дідуган Онисько погодився неохоче відвезти мене до Козлятина і то за добру плату.

– Щось небезпечно сьогодні їхати, бо мій бичок тримає хвоста на спині та й свиня ввесь час неспокійно хрюкає, – пояснює мені Онисько, уникаючи, очевидно, сказати причину своєї неохоти. – Буде метелиця, і ми обов’язково заблудимо. А чи не краще відложити це до завтрього?

– Ні! Ні в якому разі! – заперечив я рішуче. – Я мушу сьогодні, власне, бути там, бо на мене