Стівен Кінг - Вовки Кальї. Темна вежа V

мав на увазі «екслібрис». Він щось пошукав на одній зі своїх полиць, знайшов книжку і показав знак на внутрішньому боці обкладинки. Едді кивнув.

— Ні, не маю. Але така річ була б якраз для мене, правда? — Він упритул подивився на Едді. — А чому ви запитуєте?

Однак Едді не хотів зараз розвивати тему про те, що Тауер у майбутньому врятує чоловіка, який зараз досліджує приховані шляхи Америки. Він уже й так занадто навантажив мозок книголюба (але це входило в плани Едді). Треба було швидше повертатися через незнайдені двері, доки чорна Тринадцяту не висотала з Роланда всі сили.

— Це не важливо. Але якщо побачите такий перстень, візьміть його. А тепер ще одне, і я піду.

— Що?

— Пообіцяйте мені, що ви поїдете одразу після того, як я зникну.

Тауерові оченята знову забігали. Цю його рису Едді міг би зненавидіти, якби час дозволяв.

— Що ж… правду кажучи, не знаю, чи зможу. У вечірні години зазвичай набігає відвідувачів… після робочого дня люди частіше зазирають до книгарні, ніж упродовж дня… містер Брайс має підійти, глянути на перше видання «Розбурханого ефіру» Ірвіна Шоу, це роман про радіо в добу Маккарті… мені треба переглянути свій список зустрічей і…

Він туркотів далі, поволі скочуючись у банальність, що, здавалося, додавало йому відваги.

— Скажіть, вам подобаються ваші яйця? — м’яко обірвав Едді цей словесний потік. — Ви так само прив’язані до них, як вони — до вас?

Тауер, який саме розмірковував уголос над тим, хто годуватиме Серджіо, якщо він отак просто зніметься і поїде, спантеличено замовк, наче ніколи не чув цього простого слова з двох складів.

Едді кивнув.

— Ваші ядра. Помідори. Шари. Мошонка. Ваші яєчка.

— Не розумію, до чого…

Кави в чашці Едді вже не було. Він хлюпнув собі вершків і випив. Вершки були дуже смачні.

— Я вам сказав, що, залишаючись тут, ви ризикуєте стати калікою. І то був не жарт. Найпевніше, ваші яйця — це перше, за що вони візьмуться. Щоб вас провчити. А чи скоро це станеться, залежить від транспорту на дорогах.

— Від транспорту, — сказав Тауер якимось наче чужим голосом.

— Атож. — Едді цмулив вершки, наче то була чарчина бренді. — Тобто від того, скільки часу знадобиться Джекові Андоліні, щоб дістатися Брукліну, а потім Балазарові, щоб завантажити фургон кремезними парубками, які повернуться сюди по вашу душу. Я сподіваюся, Джек надто причмелений, щоб подзвонити дорогою. А ви думали, Балазар чекатиме до завтра? Збере мозковий центр, довірчу раду з таких упирів, як Кевін Блейк і Чимі Дретто, та й почне з ними разом думу думати? — Едді по черзі підняв два пальці, під нігті яких набилося бруду з іншого світу. — По-перше, мізки в них відсутні. По-друге, Балазар їм не довіряє. Кел, він зробить те, що зробив би на його місці будь-який успішний деспот. Блискавично дасть відсіч. Пробки на дорогах у годину пік їх затримають, але ненадовго. Якщо о шостій, ну щонайбільше о пів на сьому, ви будете ще тут, можете розпрощатися зі своїми яйцями. Вони відчикрижать їх ножем і присмалять рану смолоскипом з вашої дорогоцінної книги…

— Годі, — сказав Тауер. Спершу пополотнівши, він тепер позеленів. Особливо помітно це було на подвійних підборіддях. — Я зніму номер у Вілідж. Там є пара дешевих готелів, де живуть письменники й художники, коли їм не щастить із грошима, номери там гидкі, але стерпні. Я подзвоню Аарону, і завтра вранці ми вирушимо на північ.

— Добре, але спершу вирішіть, куди ви поїдете. Бо мені чи комусь із моїх друзів потрібно буде тримати з вами зв’язок.

— І як я, по-вашому, це зроблю? Я не знаю, як називаються містечка в Новій Англії на північ від Вестпорта, Коннектикут!

— Коли оселитеся в готелі, зробіть кілька дзвінків, — проінструктував Едді. — Оберете містечко, а вранці, перед тим, як їхати з Нью-Йорка, відправте свого друга Аарона до пустиря. Нехай нашкрябає поштовий індекс на паркані. Сподіваюся, поштові індекси вже придумали?

Тауер подивився на нього як на божевільного.

— Звісно, придумали.

— Окей. Нехай запише його на тому боці паркану, що виходить на Сорок шосту вулицю, аж у самому кінці. Зрозуміло?

— Так, але…

— Можливо, завтра за вашою крамницею ще не стежитимуть, вирішать, що ви по-розумному злиняли. А навіть якщо й стежитимуть, то не за пустирем, а якщо й за пустирем, то з боку Другої авеню. А якщо стежитимуть з боку Сорок шостої вулиці, то чекатимуть не вас.

Попри напруження, Тауер усміхнувся. Едді розслабився і всміхнувся у відповідь.

— Але… А раптом вони й Аарона чекатимуть?

— Нехай одягнеться в те, чого зазвичай не носить. Якщо він і любить джинси, скажіть, щоб одягнув костюм. Якщо костюми…

— Хай одягне джинси.

— Саме так. І непогано було б начепити сонячні окуляри, і звісно, якщо погода не буде хмарною, бо в такому разі він виглядатиме щонайменше дивно. Напис нехай зробить чорним фломастером. Про художню цінність дбати не треба. Хай підійде до паркана, наче для того, щоб прочитати оголошення, запише номер і швидко йде. І, заради Бога, скажіть, щоб не напартачив.

— А як ви нас знайдете у містечку з тим поштовим індексом?

Едді подумав про Тука і їхню бесіду з фолькен на веранді, коли кожен охочий міг підійти й про щось спитати.

— Підіть до місцевого універсального магазину. Побалакайте там з людьми, розкажіть усім, кому цікаво, що ви приїхали писати книжку чи картини, що зображатимуть пастку для омарів. Я знайду вас.

— Гаразд. Хороший план. Ви, юначе, непогано впоралися з ним.

«Тому що я природжений планувальник», — подумав Едді, але вголос цього не сказав.

— Мені треба йти, — промовив він натомість. — Я вже й так затримався.

— Перш ніж ви підете, допоможіть мені дещо зробити, — сказав Тауер і заходився пояснювати, про що йому йдеться.

Поки Тауер говорив, очі Едді розширювалися. Тривала розповідь недовго. І зрештою Едді гнівно випалив:

— Це якесь лайно собаче!

Тауер повів головою в бік дверей своєї крамниці, де бачив слабке ряхтіння. Крізь нього пішоходи на Другій авеню здавалися миттєвими міражами.

— Там двері. Я зрозумів це з ваших слів. І я вірю. Дверей я не бачу, але щось там є.

— Ви божевільний. Геть з глузду з’їхали. — Хоч Едді так не вважав (а якщо й вважав, то зовсім трохи), але тепер йому ще менше подобалося, що його доля так пов’язана з людиною, яка про таке попросила. І не просто попросила — зажадала.

— Може, й так, а може, й ні, — сказав Тауер, схрестивши руки на своїх широких в’ялих грудях. Його