Ірина Звонок - Королева Сонька, Ірина Звонок

  - Качка з грушами – справжня королівська їжа. Неперевершений смак! Мені теж подобається, – Гінча закотив очі, щоб показати неземну насолоду.

  - Я знаю, що тобі сподобалося під’їдати за королем, – Сонька хитро посміхнулася. Було так приємно згадувати молодість з усіма її гріхами, солодкими та гіркими.

  Придворна панна королеви сиділа на скамниці під вікном і читала вголос «Трістана та Ізольду». Сонька заслухалася.

  - Панове, чи бажаєте ви послухати прегарну повість про любов та про смерть? Ось вам історія лицаря Трістана та королеви Ізольди. Слухайте ж, як у великій радості і великій печалі вони кохалися, і померли в один і той же день, він через неї, а вона через нього, – звучав ніжний голос дівчини-чтиці.

  Сонька любила цей роман і знала його майже напам’ять. У королівській бібліотеці було багато вчених та релігійних книжок, написаних латиною, але мало романів про кохання. Тому кожен з цих романів вона прослухала щонайменше разів двадцять.

  Королева подивилася на Гінчу, який ліниво їв диню, і зітхнула:

  - Шкода, що про нас ніколи не напишуть книгу, як оця – про Трістана та пані його серця, Ізольду.

  - Чому ні? – не відриваючись від дині, запитав той. – Хіба наша історія не схожа на їхню?

  - Тому що наші нещастя швидко скінчилися, – пояснила Сонька. – От якби король Ягайло звелів тебе вбити, а мене – з’їсти твоє серце... О! Якби з нами сталося щось страшне, то усі менестрелі Європи оспівували б наше кохання. А так ми щасливо дожили до старості.

  - До старості нам ще далеко, – реготнув Гінча, відганяючи від себе думку, що йому вже майже шістдесят.

  Навіщо думати про старість? Гінча з Рогова ще збирався пожити на цьому світі, послужити своїй королеві та молодому королю Казимиру, і подбати про свої численні маєтки.

  Сонька теж не думала про смерть. Вона підвелася з-за столу, підійшла до розчиненого вікна і вдивилася у синю далечінь. Гінча доїв диню, витер руки об скатертину і став трохи позад неї.  

  - Яке чудове надвечір’я, – промовила Сонька. – Повітря здається таким прозорим, що аж бринить.

Гінча не встиг відповісти. Сонька зненацька похитнулася і схопилася за груди.  

  - Мені боляче... – встигла прошепотіти вона і впала на підлогу.

Гінча злякано схилився над королевою.

  - Що з тобою? – питав він, зазираючи у її зблідле обличчя і торкаючись холодних рук.

  Збігалися придворні дівчата. Заметушилися біля королеви, стривожено загукали:

  - Покличте лікаря!

  - Сповістіть його милість короля!

  Спільними зусиллями Соньку підняли з підлоги і вклали у ліжко. Вона не ворушилася. Гінча важко опустився на скриню, яка стояла в узніжжі ліжка і похилив голову на складені докупи руки.