Чайна М'євілль - Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю

й не зважаючи на зболені м’язи, Дерхан поволі підсувала її до прогалини в огорожі. Нарешті приперла трубу впритул до розриву. Жінка випростала руки, поморщившись від болю в м’язах. Далі відступила назад, узяла кабель і підтягнула його до краю води.

Вона почала просувати кабель донизу, перекинувши його через трубу та підштовхуючи з усієї сили. Все більше й більше витягувала з котушки, схованої в серці звалища, й передавала вже розмотане ближче до води. Нарешті Дерхан достатньо опустила кабель, щоб Пенджфінчесс, майже вистрибнувши з річки, могла вхопитися за кінець. Під її вагою метр-два кабелю опустилися під воду. Край звалища загрозливо навис над річкою, проте кабель сковзнув по гладенькій поверхні труби, притиснутої з обох боків до огорожі, й легко зависнув донизу.

Пенджфінчесс знову потягнула його на себе, пірнаючи аж до дна річки. Не чіпляючись за непотріб, що слугував за ґрунт на звалищі, кабель швидко проминав край смітників і падав у воду.

Дерхан дивилася на його нерівний рух, раптові ривки, коли водяники на дні річки відштовхувались ногами й прискорювалися. Вона посміхнулася, відчувши на крихітну мить тріумф, і стомлено обперлась об розбитий бетонний стовп.

На поверхні води ніщо не виказувало, що внизу щось відбувається. Велетенський кабель ривками опускався у воду біля берегової стіни. Він стрімко пірнав у темряву, входячи у річку чітко перпендикулярно. Дерхан здогадалася, що водяники, напевно, спершу затягують розмотаний кабель потрібної довжини у воду при березі, а вже потім тягтимуть його дном на той бік.

Зрештою кабель завмер. Дерхан мовчки спостерігала, чекаючи на якийсь знак від своїх спільників.

Минуло кілька хвилин. В самому центрі річки щось вигулькнуло.

Це був водяник, що піднімав руку на знак тріумфу — або привітання, або просто сигналу. Дерхан помахала у відповідь та примружилась, аби розгледіти, хто то є, і визначити, чи для неї призначалося це повідомлення.

Річка була дуже широка, тож розгледіти постать спершу не вдавалося. А відтак Дерхан побачила в руці складаний лук і зрозуміла, що це Пенджфінчесс. Вона усвідомила, що водяниця з нею прощалась, і відповіла на прощання.

Дерхан подумала, що було, мабуть, не надто розумно залучати Пенджфінчесс до цього останнього етапу полювання. Звичайно, таким чином завдання полегшувалося, але вони могли б упоратися й без неї, з допомогою ще якихось водяників — послідовників Ради. І ще менш розумно було перейматися, — навіть трохи, — розстаючись із Пенджфінчесс, і зичити їй удачі та щиро махати на прощання й відчувати невелику, але втрату. Водяниця-найманка свою роботу виконала й могла тепер іти займатися більш вигідними й безпечнішими угодами. Дерхан нічого їй не завинила, точно — не подяку і не приязнь.

Проте обставини склалися так, що вони стали товаришками, і Дерхан було шкода, що спільниця йде. Вона була частиною, хай якою маленькою, цієї хаотичної, жахливої боротьби, і Дерхан не могла не сумувати, що Пендж їх покидає.

Рука з луком зникла. Пенджфінчесс знову пірнула під воду.

Дерхан відвернулася від річки й попрямувала лабіринтом Ради.

Вона йшла уздовж кабелю плутаними проходами нагромаджень сміттєзвалища, аж поки дісталася Ради. Аватар стояв біля розмотаної котушки обплетеного гумою дроту.

— Перехід успішний? — запитав він, щойно побачивши її. Перевальцем підійшов ближче, торохкочучи кабелем, що вистромлювався з його черепної порожнини. Дерхан кивнула.

— Нам треба тут все підготувати, — сказала вона. — Де гніздо?

Аватар повернувся та вказав Дерхан іти за ним. На мить зупинившись, підняв другий кінець кабелю. Він похитнувся під такою вагою, але не поскаржився й не попросив допомогти, а Дерхан і не пропонувала.

Тримаючи під рукою грубий ізольований дріт, аватар підійшов до скупчення сміття, в якому Дерхан упізнала голову Ради Конструктів (це відбулося котроїсь бентежної миті — як у дитячій книжечці з оптичними ілюзіями, неначе дівоче лице раптом перетворилося на обличчя старої карги). Вона все ще лежала на боці, не подаючи жодних ознак життя.

Аватар потягнувся до ґраток, що правили за металеві зуби Ради.

За одним із велетенських прожекторів-очей, з корпуса, в якому стукотіли клапани якоїсь надзвичайно складної аналітичної машини, вирвався плутаний клубок дротів, трубок і непотребу.

Це була перша ознака, що грандіозний конструкт був активний. Дерхан здалося, що вона побачила слабкий спалах світла у величезних очах Ради.

Аватар встромив кабель у відповідне місце біля аналогового мозку, що належав до мережі, з якої складалася особлива нелюдська свідомість Ради. Відтак розмотав кілька товстих дротів у кабелі й у розсипі металу, що формував голову Ради.

Дерхан відвернулась; від побаченого її нудило. Аватар спокійно працював, не зважаючи на те, як гострий метал проривав рани на його руках, і звідти по зів’ялій шкірі поволі витікала сірувата кров.

Він почав під’єднувати Раду до кабелю, скручуючи дроти завтовшки з палець в єдиний провідник, уставляючи контакти в гнізда, з яких виривалися дивні іскри, розглядаючи ніби безладні вузлики міді, срібла й скла в мозку Ради Конструктів і в гумовій обмотці кабелю, з яких він одні вибирав та підлаштовував, на інші не зважав, сплітаючи проводку в неймовірно складні конфігурації.

— Все інше просто, — прошепотів він. — Дріт до дроту, кабель до кабелю на кожному з’єднанні по всьому місту, це просто. Єдина складність — тут, біля джерела. Правильно під’єднатися, зчитати ментальні виділення, зімітувати роботу шоломів комунікаторів для альтернативної моделі свідомості.

І все ж, хай яким складним виявилося завдання, було ще засвітла, коли аватар подивився на Дерхан, витер понівечені руки об стегна і сказав, що закінчив роботу.

Дерхан вражено дивилася на крихітні спалахи й іскорки, що містично вистрілювали зі з’єднання. Це було прекрасно. Воно блищало, неначе механічна коштовність.

Голова Ради — величезна й усе ще нерухома, неначе голова сплячого демона — була приєднана до кабелю вузлом з’єднувальної тканини — це був електромеханічний, тавматургічний шрам. Дерхан спостерігала, зачудована. Зрештою вона відвела очі.

— Ну що ж, — непевно мовила жінка. — Мабуть, мені краще піти сказати Айзеку, що... що ти готовий.

Зачерпуючи брудну воду широкими помахами рук, Пенджфінчесс із супутником прямували крізь рухливу темряву Смоли.

Вони не висувалися. Напарники ледь бачили дно, що темніло трохи нижче. Кабель повільно розмотувався з тієї купи, що вони лишили на дні річки біля краю стіни.

Кабель був важкий, і вони в’яло тягнули його крізь брудну річку.

У цій частині Смоли не було нікого, крім них. Там не було інших водяників — лише кілька витривалих, хирлявих рибин, які нервово сахалися від нашої парочки. «Ніби в Бас-Лаґу знайдеться якась всемогутня сила,