Олександр Остапович Авдєєнко - Над Тисою

— Що, здивовані? Як це, мовляв, таке архісекретне послання не зашифроване? Не було в цьому потреби, дорогий Любомире Васильовичу. На випадок серйозної небезпеки я б вистрілив з пістолета і спалив листа разом з порохом. Це по-перше. А по-друге, ще немає в світі такого шифру, якого не можна було б розгадати. — Нічний гість вийняв пачку сигарет з зображенням коричньового верблюда, закурив. — Ну, Любомире Васильовичу, вірчі грамоти вручені, тепер витягайте на світ божий вашого квартиранта. Де він? Кличте його сюди. Криж мовчав, нерішуче топчучись на місці.

— Кличте, Любомире, не соромтесь. Криж не рухався.

Не підводячись з крісла, надзвичайний уповноважений простягнув руку, постукав кісточками пальців у стіну:

— Я чекаю на вас, товаришу Червонюк, виходьте!

Портрет Тараса Шевченка відсунувся праворуч, розчинилися навстіж потайні дверцята, і в темному квадраті люка з'явилася голова Файна. Він мовчки сплигнув униз, на підлогу бібліотеки, кивком голови привітався з Кучерою і, підійшовши до Крижа, вихопив з його рук лист «Бізона». Читав його довго і уважно. Вивчав, а не читав. А в цей час надзвичайний уповноважений спокійно сидів у кріслі, курив і холодними, владними, трохи примруженими очима дивився на похмурого Файна.

Криж перекладав книги з полиці на полицю, силкуючись не показувати, що йому цікаво, у що ж виллється ця зустріч двох його господарів, старого і нового.

Гість ліктем тихенько штовхнув Крижа і, показуючи пальцем собі на рот, виразно пожував губами: давай, мовляв, швидше вечерю.

Криж зрозумів, що його випроваджують, і поспішив зникнути. Побрязкуючи на кухні тарілками і склянками, він жадібно прислухався до розмови в бібліотеці.

— Ну, все гаразд? — спитав надзвичайний уповноважений, коли Файн закінчив читати листа «Бізона».

Файн пихато, з викликом відповів:

— Не знаю, що ви розумієте під цим словом «гаразд».

Кучера засміявся:

— Не догадуєтесь? Ох, який важкодум! — він підвівся, підійшов до Файна, дружньо поклав йому на плече руки, сказав англійською мовою: «Не ображайтесь на мене, сер. Я виконую волю шефа і свій обов'язок. Так що нехай швидше вляжеться у вашій душі образа і почнемо ділову розмову. Поверніть поки що мій мандат».

Файн слухав Кучеру з заплющеними очима, зціпивши зуби. По вимові надзвичайного уповноваженого він намагався зрозуміти, звідки він, з якої частини їх країни. Начебто з півночі.

— Будь ласка, я готовий. Починайте свою ділову розмову.

Файн кинув лист «Бізона» на стіл, опустився в крісло.

— Я — «Кобра», — стиха, півголосом, уже російською мовою сказав гість і посміхнувся так, ніби промовив: «Я — ангел».

— Ви — «Кобра»?! — Файн зблід і мимоволі відсахнувся всім корпусом назад. — О, тоді все зрозуміло! Запитань більше не маю. Їх не задають Службі безпеки[6]. Я вас слухаю.

— Я дозволяю вам одне запитання. Питайте. Ну!

Файн мовчав, не підводячи очей на співбесідника і дряпаючи нігтями поліровану поверхню стола. «Кобра» нахабно дивився на нього і чекав. Файн уперто мовчав. «Кобра» обережно відсунув довгий рукав, подивився на годинник, перевів погляд на вікна, затулені з середини віконницями, на портрет Тараса Шевченка, потім — на вхідні двері.

— І навіть на одне питання не зважитесь? — запитав він. — Гаразд, тоді я скажу, що найбільше вас турбує. Вас цікавить, чим викликане моє відрядження сюди?

Файн кивнув головою.

— Охоче відповідаю. Шеф незадоволений вами, «товаришу Червонюк». Більше того: він розлючений.

— Чим же? — злякано стрепенувся Файн. — Ми діяли досі точно за планом.

— Це вам тільки здається, сер! — з шанобливим знущанням вставив «Кобра».

— Чого ж тільки здається? Ми благополучно, без жодних втрат, прорвалися через кордон. Ми закріпилися, як було передбачено. Ми активно діємо. Ми майже біля фінішу.

— Справді — біля фінішу! — усміхнувся «Кобра» і знову подивився на годинник. — Не так у вас все благополучно, як вам здається, Джон Файн.

— Тихше. Ради бога! — зашепотів «Чорногорець» і з острахом подивився на двері, що вели в кухню. — Криж не знає, що я…

— Пізно обережничати, Файн, — не знижуючи голосу, продовжував «Кобра». — Як ви гадаєте, чи знають радянські органи безпеки про існування плану операції «Гірська весна»?

— Що ви! Якби знали, тоді ми не сиділи б з вами тут…

— Знають, Файн! Знають! — рішуче перебив співбесідника «Кобра». — І не тільки про план знають. Майору Зубавіну відомо, коли, де і як Дубашевич перейшов кордон, де і як він легалізувався.

— Не може бути! — На опуклому лобі Файна появився густий висип поту, вилиці і губи залила трупна синява. — Не може бути! — повторив він.

«Кобра» спокійно продовжував:

— Майору Зубавіну відомо, що Криж справжній резидент, а «Гомер» — підставний.

— Жахливо! Це ж справжній провал!

— Так, провал, — погодився «Кобра». — Майору Зубавіну відомо також, що на Гвардійську, в будинок Крижа, в ніч на п'ятницю доставлено чотири конвектори з вибухівкою. Майор Зубавін в курсі того, що в тайнику Крижа переховується «Чорногорець», він же Джон Файн, колишній керівник агентурного напрямку «Тиса».

— Ви жартуєте, «Кобра»! — Файн спробував видушити посмішку на своєму спотвореному страхом обличчі. — Не вірю! Не вірю! До сьогоднішнього дня я не помічав ніяких ознак того, що ми викриті. Ні, ні! Ви погано жартуєте, «Кобра». Не розумію, навіщо це вам потрібно?

— Потім, на дозвіллі зрозумієте. Між іншим, навряд чи ви здатні на це!

Файн був так вражений, розгублений, приголомшений, що пропустив повз вуха останні слова «Кобри». Він улесливо дивився на надзвичайного уповноваженого і пристрасно благав його швидше, в цю ж мить, припинити тортури, інакше…