як у казці, пообіцяла їм, що пришле їм «розумненьку дамулю» і та про них подбає. А її саму вже кличуть. «Розумненька дамуля» мала на собі перський пеньюар і збиралася його скинути. Пан де Шарлюс попросив її не турбуватися, тоді вона звеліла подати шампану — сорок франків пляшка. Під цей час Морель уже був із принцом Ґермантським, але вдав, ніби переплутав номери, зайшов туди, де були дві жінки, і ці жінки поквапилися залишити двох чоловіків на самоті. Пан де Шарлюс нічого про це не знав, проте лаявся, кидався рвати всі двері, послав по панну Ноемі, а та, зачувши, що «розумненька дамуля» переказує баронові про Мореля не те, що вона сама встигла повідомити Жюп’єнові, нагнала її і скоро прислала, замість «розумненької дамулі», «миленьку дамулю» — та нічого не могла сказати про Мореля, зате розповіла, на яку широку стопу поставлено цей дім, і теж веліла принести шампану. Барон, запінившись, знов викликав панну Ноемі, але та сказала: «Так, справа трохи затяглася, дами позують, а він ні за холодну воду не береться». Нарешті баронові нахвалки й погрози подіяли, і панна Ноемі пообіцяла, що їм залишається чекати не більше як п’ять хвилин, а потім із сердитою міною пішла собі. Ці п’ять хвилин тривали цілу годину, і лише потім Ноемі нишком підвела розлюченого барона і доведеного до розпуки Жюп’єна до прочинених дверей. «Тут вам буде все добре видно, — сказала вона. — Зрештою зараз нічого надто цікавого нема, він із трьома дамами, розповідає про своє полкове життя-буття». Нарешті барон міг бодай щось розгледіти крізь шпару і в свічадах. Аж це він несамохіть припав до стіни — його взяв великий жах. Перед ним справді був Морель, але, ніби на нього впливали поганська ворожба і чорнокнижжя, то була радше Морелева тінь, Морелева мумія, не Морель, воскреслий, як Лазар, а якась Морелева подоба, Морелева мара, Морелів дух, Морель-упир, викликаний до цих покоїв (де на стінах і на канапах — скрізь рясніли чорнок-нижницькі ґодла), — таким Морель сидів за кілька метрів від пана де Шарлюса, повернувшись до нього у профіль. Мов у небіжчика, Морелеве обличчя було як біль біле; серед цих жінок, з якими він мав жирувати напропале, пополотнілий, скам’янілий, він закоцюб у штучному безрухові; він намагався послати руку до келиха шампанського, поставленого перед ним, щоб випити його, але рука його безсило опадала. В цьому видовищі було щось химерне, як у релігії, яка вірить у безсмертну душу і водночас визнає й небуття. Жінки закидали Мореля запитаннями. «Ну от бачите, — шепнула Ноемі баронові, — вони розпитують про його полкове життя, втішно, еге ж? — Ноемі засміялася. — Ви задоволені? Він спокійний, правда?» — спитала вона так, ніби йшлося про мертвого. Жінки розпитували Мореля й далі, але геть безживний Морель не мав сили відповідати. Дива повернення мови не відбулося. Пан де Шарлюс уже не вагався, він зрозумів усе: чи то Жюп’єн сплохував у переговорах, чи тут виявилася незборима сила довірених секретів, яка неминуче призводить до їхнього розголошення, чи тут зробили своє жіноча нескромність чи страх перед поліцією, у кожному разі Мореля попереджено, що два пани брязнули капшуком, щоб заскочити його, принца Ґермантсько-го устигли вивести, перетворивши його товариство на товариство трьох жінок, а горопашного Мореля, отерплого зо страху, посадили так, що пан де Шарлюс бачив його зле, а сам він, стероризований, безголосий, не сміючи взяти келих із побоювання впустити його, бачив дуже добре барона.
Ця історія вилізла боком і принцові Ґермантському. Принца випровадили, щоб його не бачив пан де Шарлюс, і таке безталання розлютило його, бо йому все було невтямки, хто йому переба-ранчав, і він ублагав Мореля, так і не назвавшись, прийти до нього на зустріч до маленької вілли, яку він найняв і де, хоча збирався пробути там недовго, вірний звичці маніяка, яку ми вже бачили у маркізи де Вільпарізіс, скрізь понатикував — так у домі за-тишніше, — різних сімейних реліквій. Аж це назавтра Морель, щохвилі озираючись, тремтячи зі страху, що пан де Шарлюс чатує на нього, зайшов до вілли, не виявивши жодного підозрілого перехожого. Лакей провів його нагору в салон і сказав, що піде доповісти панові (його господар заборонив називати принцове ім’я, остерігаючись збудити підозру). Зоставшись на самоті, Морель збирався перевірити у дзеркалі, чи добре в нього збита чубайка, аж це йому здалося, ніби він галюцинує. Знайомі скрипалеві фотографії на коминку, бо він бачив їх у пана де Шарлюса,
— фотографії принцеси Германської, маркізи де Вільпарізіс, ду-кині Люксембурзької, — поставили його правцем. Оподаль стояла світлина самого пана де Шарлюса. Барон нібито вп’явся в Мореля дивним, нерухомим поглядом. Очунявшись від остовпіння, нажаханий Морель, уже не сумніваючись, що це пастка, куди пан де Шарлюс заманив його, щоб випробувати його вірність, сторчма скотився зі сходів, вискочив з вілли й побіг у собачу ристь. Коли принц Ґермантський (змусивши пождати свого випадкового знайомого, скільки заведено, вряди-годи питаючи себе, чи не допустився він необережности, чи безпечний цей тип) вступив до вітальні, там не було нікого. Разом із лакеєм, побоюючись нальоту, з револьвером у руці, він обійшов увесь домок, усі закамарки саду, погріб, — усе було марно, гість, у чиїй присутності він був певен, як у воду впав. Наступного тижня він здибав його не раз. І щоразу Морель, цей небезпечний суб’єкт, брав ноги на плечі, ніби принц був для нього ще небезпечніший. Захряснувши у своїх підозрах, Морель так і не зумів позбутися їх; і навіть у Парижі, ледве вгледівши принца, давав дмухача. Отак було порятовано пана де Шарлюса від зради, яка доводила його до розпуки, і так за нього помстилася доля, хоча він на це ніколи не сподівався, а головне, не знав, яким побитом її доконано.
Та ось спогади про цю анекдотичну пригоду поступаються місцем перед іншими, бо потяг повзе по-черепашачому все далі, висаджуючи чи підбираючи пасажирів на наступних станціях.
У Ґратвасті іноді підсідав П’єр де Усвид, граф де Кресі (його величали тільки графом де Кресі). Він повертався від сестри, яка там мешкала. Був то зубожілий, але дуже достойний шляхтич, з яким я познайомився у Камбремерів, хоча він мало приятелював з ними. Він нидів, біду бідував і так охоче зголошувався викурити сигару або «закропити душу», що в мене повелося, коли я не бачився
