Володимир Кирилович Винниченко - Сонячна машина

в себе красу, святiсть i переконання своєї вiдмiнностi вiд тварини, що почала справдi нiби вiдрiзнятися вiд неї кольором своєї шкiри. Але Сонячна машина за кiлька мiсяцiв постирала всi слiди тисячолiтнiх натирань, i виявляється, що нiякої святостi й вiдмiнностi люди в себе не втерли їм так само потрiбна краса й святiсть, як воловi, що, ремигаючи, лежить у власному гною.

Ну, так що, воли? Що страшного, що «як звiрi»? «I чудесно! — чим колишнi люди були кращi?»

Ах, Страховище, любе Страховище! Воно принаймнi має ще сили на впертiсть.

Але вiн, чорно срiбний лицар, не має нiчого, на чому б йому впертися. Навiть мила вже немає, щоб зiшкрябати з лиця рябу щетину. Остання натуга зберегти в собi малесенький слiд людини — i того вже несила зробити. Правда, i Макс, мабуть, не має мила, бо його лице теж обростає шерстю. Але. видно та шерсть iншої якостi, коли так вабить до себе бронзовi очi. Миле Страховище — воно сердито, гнiвно обурюється за найменший лагiдний безпретензiйний натяк на це. Нiчого подiбного! Дурницi! Смiшна вигадка. Що тому Страховищу до якогось там Макса? Макс — милий, симпатичний, але їй абсолютно байдужий. Коли вона ходить так часто туди до лабораторiї, то зовсiм зовсiм в iншiй справi. В такiй справi, що не має нiякiсiнького вiдношення до якогось там Макса, який гниє вiд туги за своєю коханою — спить, лежить i ковтає нiкчемнi детективнi романи.

Так, то правда, той «якийсь там Макс» дiйсно гниє вiд туги, але чи не через це й таке обурення, такий гнiв за самий натяк?

Любе, вперте, зворушливе Страховище, воно з усiєї сили, чесно, сумлiнно тримає обруч над неiснуючою дiжечкою. Воно часом навiть так зворушливо-наївно, так простодушно запевняє, що триматиме обруч вiрно й непохитно до «законного» реченця. I навiть чесно «виплачує», навiть щиро, тепло, з нiжнiстю бере в смуглявi ручки його обросле колюче лице, смiхотливо тре його в долонях, цiлує пiд очима (бо там єдине мiсце, де не колеться щетина) i називає своїм «хорошим, славним, зачучвереним лицарем».

Зачучверений лицар iз тихою побожнiстю приймає незаслу-жену, крадену плату. Ну, що ж — хоч украдене, й за те спасибi. А може… Хто знає, може, плата розтягнеться ще на якийсь клаптик часу, може, в цiй платi є зернятко чогось ие-платного й з того зернятка виросте… ну, хоч би рiднiсть?

А хто знає, яким вибриком пiдскочить доля бiдного людства. Може ж, вона зглянеться на своє власне безглуздя, i схаменеться, i вiзьметься за розум? I тодi… О, тодi, може, i з Максами можна буде ще поборотися!

А поки що чорно-срiбний зачучверений лицар старанно, мовчки, втираючи сльози, розпалює в грубцi, а Страховище сидить у фотелi в кожушку й командує.

I раптом вибух. Справжнiй, колишнiй, тепер надприродний вибух гармати. Бавляться оп'янiлi сонцеГсти з рештками старого свiту?

— Душнере, що це було?

— Не знаю. Гармата, здається.

I знову один, другий. Гуркiт, дзвякiт. А потiм дивне вчорашнє лопотiння моторiв, цокiт копит. I звуки сурм, i крики, i неймовiрний дивний рух. На балконах i терасах вiлл закутанi враженi постатi «людей».

— На площу! На площу!

Вiтер рiже осокою в очi, вiдгортає поли кожушка, здирає темно-синiй берет iз чорно-синiх стрижених кучерiв, пхає в груди, не пускає. Але де там якомусь вiтровi спинити завзяття. Страховища! Швидше на площу! Що там має бути на тiй площi? Ах, та чи швидко ж та нещасна площа? I яка саме? Iдiоти сурмачi — «На найближчу площу». Як же вимiряти, яка площа найближча?

Але, видно, на всiх площах те саме На найближчiй площi на високому iржаво-бронзовому пам'ятнику розiпнутий величезний екран, а до екрана пiднятi голови юрби.

«Громадяни!..»

Чорно-срiбний лицар чує, як лiкоть Страховища здригується пiд його рукою. Ну, розумiється, повинен здригнутися вiд цього екрана, вiд цiєї обiтницi визволення, спасiння, воскресiння. Ну, розумiється, всiма грудьми, з усiєї душi можна закричати: «Смерть Сонячнiй машинi!»

Але Страховище раптом, не встигнувши нiчого крикнути, не встигнувши навiть повернутися, когось побачивши збоку, кидається туди всiм тiлом, хилитаючи густу масу юрби. Ага — абсолютно байдужий їй Макс!

Чорно-срiбний лицар, позбавлений своїх лицарських обов'язкiв, помалу роздирає плечима загуслу в напруженiй жазi людську масу. Але вiн не може поспiти за бурнiстю притягнення до цiлком байдужого Макса. Тiльки крiзь голови часом бачить, як темно-синiй берет рвучко видряпується разом iз чорним ширококрилим капелюшем iз юрби.

Тодi Душнер зупиняється, зiтхає, й читає знову вiд самого початку до останньої лiтери таку несподiвано радiсну, таку блаженно рiшучу, таку святогрiзну обiтницю. Вражено, мовчазно, ошелешено ходять сотнi пар очей по грiзних рядках екрана.

Нарештi! О нi, людство недурно тисячолiття шкребло з себе шерсть звiра. Душно йому, тяжко, нестерпно. Маюном, вогнем i смертю воно готове iзшкребти нарослу шерсть.

— Слава «Друзям Ладу»!

— Хай живуть «Друзi Ладу»!

Iстинно: слава дiйсним людям! Хай живуть люди, смiливi, геройськi, жорстокi, люблячi люди!

I смерть оброслим шерстю тупим тваринам!

Який незвичайний, який любий людський рух на вулицях. Не йдуть уже самотнiми байдужими одиницями, сунуть гуртками, громадами, по-колишньому, по-живому, iз запалом, iз блиском очей, iз дзвоном у голосi, перекидаючись, в'яжучись нитками голосiв. Назустрiч новi юрби, напруженi, нетерпляче-цiкавi, незвичайнi, стривоженi, обнадiєнi, зляканi, врадуванi. Ага, викликано людину? Добре, добре! А що то ви почуєте, а що то ви скажете, а що то ви зробите, як загримлять гармати над вашими загуслими душами, як вогневий гребiнь терору почне розчiсувати вашу понарослу шерсть, люди, iстоти, як пожене вас у купiль, у тепло, у свiтло?

У вiллi дверi навстiж розчиненi. Розумiється, як же iнакше: кiнець звiрячому життю. В залi внизу крик, галас, махання рук комуни. Ну, звичайно, Макс трясе за плечi Гана. Сонний Макс прокинувся. Цiлком зрозумiло.

Але Труди немає. Немає нi темно-синього берета, нi чорно-синiх кучерiв.

Душнер вилiтає на крилах на другий поверх. Так, вона одягає теплi черевички, нетерпляче, сердито затягуючи поплутанi шнурки.

— Ах, де ви там одстали? Iдiть швидше сюди. Поможiть. Тiльки, ради бога, Душнерчику, сьогоднi без «богослужiння», а швиденько, раз-два.

Душнер i сам розумiє, що сьогоднi треба без «богослужiння» одягти цi два маленькi точенi божки, що так непокiй-но, нетерпляче ворушать пальцями в чорному глухому шовку.

— Душнерчяку! Ви не знаєте, де можна взяти зброї, багато-багато зброї? Ой, душите! Нiчого, нiчого. Душiть, все одно, аби швидше! Так не знаєте? Нi!

Смiшна дитинка — де взяти зброї! В людей, звичайно, а не в тварин.

— Знаю.

— Правда, знаєте?! А де? Де?

— У них, розумiється.

— У кого в «них»?

— У