Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

— Слухаюсь, капітане, — кивнув Фуллер.

Кілька годин Роран працював, допомагаючи решті воїнів збирати загиблих повстанців і ховати їх на околиці села. Виходило так, що з його вісімдесяти одного воїна загинуло всього дев'ятеро, тимчасом як Едрік із Сандом втратили майже півтори сотні. Вони б, поза сумнівом, втратили ще більше, якби дехто з Едрікових вояків не залишився з Рораном після того, як той витягнув їхнього капітана з халепи.

Завершивши ховати своїх загиблих, вардени спочатку поповнили запаси стріл, а потім знесли на центральний майдан тіла всіх ворожих солдатів. Вони забрали в них усю зброю, обклали гору понівечених тіл хмизом і розвели багаття. Повітря вмить сповнив сморід, а в небо здійнявся стовп їдучого чорного диму, крізь який сонце здавалося пласким червоним диском.

Жінки й хлопчика тим часом ніде не було. Їхніх тіл повстанці також не знайшли, тож Роран задоволено посміхнувся, розуміючи, що вони втекли відразу ж, як розпочався бій. Урешті-решт, це було найрозумніше, що вони могли зробити. Міцний Молот із полегшенням зітхнув і подумки побажав, щоб удача завжди була на їхньому боці, де б вони не опинились.

За кілька хвилин до того, як вардени вже збиралися покидати злощасне село, до Рорана повернувся Сніговій. Спочатку скакун усього боявся й нікому не дозволяв до себе наближатись. Та варто було Роранові заговорити до нього тихим спокійним голосом, як Сніговій миттю заспокоївся й сам неквапом підійшов до свого хазяїна. Потому Карн допоміг Міцному Молоту почистити й перев'язати скакунові рани.

Роран вирішив не мучити бідолашного жеребця, аж доки той остаточно не одужає, тож прив'язав його до каравану коней-важковозів. Така компанія Сніговію відразу ж не сподобалась, бо він став прясти вухами, роздратовано вимахувати хвостом, а потім заіржав, показавши великі білі зуби.

— Поводься добре, — мовив Роран і поплескав його по шиї. Сніговій заіржав щось у відповідь, та Міцний Молот, ясна річ, нічого не зрозумів, бо не знав мови коней.

Треба було рушати. Юнак скочив на спину коня одного із загиблих варденів і став у хвості повстанської колони, яка вже вишикувалась між будинками. Він намагався не звертати уваги на прикуті до нього погляди, хоч йому й було дуже приємно, коли декілька воїнів вигукнули:

— Ти молодчина, Роране!

Чекаючи на Едріка, який мав віддати наказ рушати, юнак думав про Насуаду, Катріну й Ерагона. У нього аж мороз по шкірі пройшов, коли він спробував уявити, як ті зреагують на звістку, що він не підкорився наказові капітана. Проте невдовзі Міцний Молот заспокоївся, подумки сказавши сам собі: «Я зробив так, як було треба. І я ніколи про це не шкодуватиму, навіть якщо мене покарають».

— Рушай! — долинув голос Едріка з голови колони.

Роран пришпорив свого скакуна. Загін варденів риссю помчав на захід, подалі від селища.

За їхніми спинами здіймався в небо чорний стовп диму.

ЗВІСТКА З МАГІЧНОГО ДЗЕРКАЛА

Вранішнє сонце торкнулось луски Сапфіри, сповнивши все її тіло приємним теплом. Вигріваючись, дракон лежав на великій пласкій кам'яній брилі за кілька футів від порожнього намету Ерагона. Через нічні виліти, які Сапфіра стала робити після того, як Насуада відправила Вершника до Фартхен Дура, їй цілими днями хотілося спати.

Сапфіра добре розуміла, що ці польоти потрібні для того, щоб усі думали, нібито Ерагон не покидав повстанський табір, але одноманітність її просто вбивала. До того ж, хоч вона й не боялась темряви, але їй страх як не подобалося літати вночі, оскільки, як не крути, а дракони навіть близько не були нічними тваринами. Насамкінець Сапфіру дратувало те, що вардени ще й досі не переправились на другий берег річки, відтак їй щоночі доводилося кружляти над однією й тією самою місциною. Чи не єдиною більш-менш значущою для Сапфіри подією було те, що кілька днів тому вона помітила в небесах на північному сході червону луску Торнака, Скоріше за все, той теж помітив Сапфіру, але не наважився вступити в бій і попрямував далі вглиб Імперії.

Коли Сапфіра розповіла про це Насуаді, ошелешена звісткою дівчина стала радитися з Арією та ельфами, що ж їм робити. Уся їхня компанія нагадувала драконові зграйку переполоханих сойок, що скрекотіли одна поперед одної, не в змозі вирішити, куди ж їм тікати. Кілька разів вони навіть наполягали, щоб під час наступних нічних вильотів Сапфіра здіймалася в небо разом із Блодхгармом, який завдяки магії набув би подоби Ерагона. Дракон категорично заперечив. Справді-бо, одна річ — дозволити ельфові всадовити собі на спину примару Вершника, а вже зовсім інша — літати з ним. І як Насуада її не вмовляла, Сапфіра все одно була проти. Вона наполягала на тому, що літатиме з ельфом тільки тоді, як виникне справжня загроза повітряного бою.

Тепер же дракон позіхнув, випростав праву лапу, загнавши пазури в землю. Потім він знову розслабився, обкрутив себе хвостом і, вмостивши голову на передні лапи, став мріяти про оленів та іншу дичину.

За якийсь час Сапфіра почула тупотіння ніг — схоже, хтось стрімголов мчав до червоного намету Насуади. Дракон вирішив не звертати на це уваги, адже повз нього по сто разів на день сновигало безліч усіляких посланців. Та коли Сапфіра була дуже близькою до того, аби знов поринути в сон, до її слуху долинуло тупотіння іще одного бігуна.

А потім іще двох. Не розплющуючи очей, вона висунула з пащі кінчик язика й попробувала ним повітря — жодних нових відчуттів. Вирішивши, що ця метушня не варта уваги, Сапфіра таки провалилася в сон, де пірнала в холодне озеро із зеленою водою та ловила чудову смачну рибу.

Дракона розбудили чиїсь розлючені крики, проте він навіть не ворухнувся, а просто слухав, як доволі великий гурт кругловухих двоногих істот сперечається між собою. Вони були надто далеко від Сапфіри, щоб можна було розрізнити слова, проте за їхніми голосами вона зрозуміла, що вони ось-ось ладні кинутися одне на одного. Це неабияк здивувало дракона. Звісно, поміж варденами, яких він вважав за велетенське стадо, досить часто виникали всілякі сварки, та Сапфіра ще жодного разу не чула, щоб двоногі сперечалися між собою так довго й так пристрасно.

Невдовзі волання двоногих стало ще гучнішим, тож Сапфіра й собі почала дратуватися. Вона міцно притисла пазури до кам'яної глиби, на якій вилежувалась, і зі скреготом зробила на ній кілька довгих подряпин.

«Порахую до тридцяти трьох, — подумала вона, — і якщо вони не заткнуть пельки… нехай молять свого бога,