Джо Аберкромбі - Раніше, ніж їх повісять

— Ні, — схлипнула вона.

— Просто тримайся, дівчинко, — пробурмотів Тридуба спільною мовою та знову взяв її за зап’ястки. — Тепер просто тримайся. Давай, Шукачу.

— Ні...

Шукач зціпив зуби й сильно штовхнув зламану стрілу. Катіль сіпнулась і своєрідно зітхнула, а тоді в неї закотились очі: вона начисто знепритомніла. Шукач наполовину перекотив її тіло, безвільне, як ганчірка, і побачив, що стріла стирчить із її спини.

— Добре, — пробурмотів він, — добре, вона пройшла.

Він узявся за стрілу під самим наконечником і злегка крутнув її, витягаючи. Разом із нею хлюпнула кров, але не надто багато.

— Це добре, — сказав Тридуба. — Тоді не думаю, що вона зачепила легеню.

Шукач пожував губу.

— Це добре.

Він узяв скручену пов’язку, приклав її до скривавленої дірки в спині Катіль і почав обгортати їй пов’язкою груди. Коли він просовував пов’язку під нею, Тридуба підіймав її.

— Добре, добре.

Він повторював це знов і знов, накручуючи пов’язку та якомога швидше ворушачи холодними пальцями, поки вона не затягнулася — так, що він не затягнув би краще. Його руки були в крові, пов’язка була в крові, живіт і спина Катіль були вкриті рожевими відбитками його пальців, смужками темного бруду й темної крові. Він ізнову натягнув на неї сорочку та обережно перекотив її на спину. Торкнувся її обличчя — теплого, з заплющеними очима. Її груди злегка ворушились, а дихання клубочилося біля вуст.

— Ковдру треба.

Він підвівся, перебрав свій клунок, витягнув свою ковдру, розкидавши речі довкола багаття. Притягнув ковдру назад, витрусив і накрив нею Катіль.

— Тепло тобі, га? Тепло й затишно. — Він обгорнув її ковдрою від холоду. Натягнув їй на ноги. — Зігрівайся.

— Шукачу.

Тридуба, нахилившись, слухав її дихання. Випростався й повільно захитав головою.

— Вона мертва.

— Що?

Довкола них неспішно падали білі порошинки. Знову починав іти сніг.

— Де тільки носить Полдера? — загарчав маршал Бурр, вдивляючись у долину та роздратовано стискаючи й розтискаючи кулаки. — Я сказав чекати, поки для нас почнеться бій, а не поки нас, трясця, здолають!

Вест не знав, що відповісти. А й справді, де Полдер? Сніг тепер ставав густішим, м’яко падав завитками та вихорцями й опускав на поле бою сіру завісу, надаючи всьому якоїсь нереальності. Звуки, здавалося, долинали звідкись із неймовірної далечіні, приглушені та розкотисті. У тилу їздили туди-сюди гінці, швидко пересуваючись чорними цятками по білій землі, з наполегливими вимогами надати підкріплення. Надходили все нові поранені, що стогнали на ношах, охали на возах чи пленталися, мовчазні та скривавлені, дорогою підставкою.

Навіть крізь сніг було чітко видно, що людям Кроя непереливки. Ретельно вишикувані шеренги тепер підозріло випнулися посередині, підрозділи розчинились у єдину напружену масу, зливаючись один із одним у безладді та замішанні бою. Вест уже згубив лік штабним офіцерам, яких генерал Крой послав до командного пункту з вимогами надати підтримку чи дозвіл на відступ і яких незмінно відсилали назад із одним повідомленням. Триматись і чекати. Від Полдера тим часом не надходило нічого, крім зловісного та несподіваного мовчання.

— Де його носить? — Бурр потупав до свого намету, лишаючи на свіжій білій кірці темні сліди. — Ти! — гукнув він ад’ютантові й нетерпляче покликав його жестом. Вест, пішовши за ним на поважній відстані, проштовхався за завісу намету після нього, а одразу за ним це зробив Джеленгорм.

Маршал Бурр схилився над своїм столом і вихопив із каламаря перо, обляпавши дерево чорними краплями.

— Іди в той ліс і знайди генерала Полдера! Дізнайся, що він у біса робить, і негайно повернися до мене!

— Так, сер! — писнув офіцер і виструнчився так, що аж затремтів.

Бурр нашкрябав пером на папері накази.

— Повідом його, що йому наказано негайно розпочати атаку!

Він підписався своїм іменем, сердито змахнувши зап’ястком, і різко посунув документ до ад’ютанта.

— Звичайно, сер!

Молодий офіцер цілеспрямовано вийшов із намету.

Бурр повернувся до своїх мап і скривився, опустивши гнівний погляд. Однією рукою він посмикував себе за бороду, а другу притиснув до живота.

— Де носить Полдера?

— Можливо, сер, він сам був атакований...

Бурр ригнув, скривився, знову ригнув і гупнув по столу так, що каламар задеренчав.

— Хай буде прокляте це сране нетравлення!

Він тицьнув товстим пальцем у мапу.

— Якщо Полдер невдовзі не прибуде, нам доведеться задіяти резерв — чуєте мене, Весте? Задіяти кавалерію.

— Так, звісно, сер.

— Не можна допустити, щоб це провалилося. — Маршал насупився й ковтнув. Вестові здалося, що він раптом сильно збліднув. — Не можна до... до...

Він злегка загойдався й закліпав.

— Сер, ви...

— Бе-е-е-е!

Маршал Бурр смикнувся вперед і оббризкав стіл чорним блювотинням. Воно розбризкалося по мапах і забарвило їхній папір у насичений червоний колір. Вест завмер, і в нього мало-помалу відвисла щелепа. Бурр забулькав, стиснувши кулаки на столі перед собою й затрусившись усім тілом, а тоді зігнувся та ще раз виблював.

— Кр-р-рх!

Він незграбно відійшов. Із його губи повисла червона слина, на його білому обличчі вирячились очі, він здушено застогнав, а тоді перекинувся, потягнувши за собою один закривавлений план.

Коли до Веста нарешті дійшло, що відбувається, він ледве встиг кинутись уперед і спіймати обм’якле тіло лорд-маршала, поки той не впав. Ступив кілька кроків наметом, похитуючись і силкуючись утримати його на ногах.

— Блядь! — видихнув Джеленгорм.

— Допоможи, хай йому грець! — загарчав Вест.

Здоровань кинувся до нього й узяв Бурра за другу руку, і разом вони чи то перенесли, чи то перетягнули його до ліжка. Вест розстебнув маршалів верхній ґудзик і розкрив йому комірець.

— Якась хвороба шлунка, — пробурмотів він крізь стиснені зуби. — Він скаржився вже не один тиждень...

— Я приведу хірурга! — писнув Джеленгорм.

Він кинувся бігти, але Вест узяв його за руку.

— Ні.

Здоровань поглянув на нього.

— Що?

— Якщо стане відомо, що він хворий, буде паніка. Полдер і Крой чинитимуть так, як їм заманеться. Армія може розпастися. Про це ніхто не має дізнатися до кінця бою.

— Але ж...

Вест підвівся та поклав руку Джеленгормові на плече, дивлячись йому просто в очі. Він уже знав, що треба робити. Він не буде просто споглядати чергову катастрофу.

— Послухай мене. Ми повинні довести план до кінця. Повинні.

— Хто повинен? — Джеленгорм оглянув намет