Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

Ковпервуда! Чоловік, який зумів вкрасти півмільйона доларів і обвести довкола пальця все місто, звичайно, здатен на дивовижні пригоди (а Ейлін саме така пташка). Він провів її до кімнати, де стояв його стіл, і де чекали відвідувачі, які приходили на побачення, а сам пішов до Ковпервуда. Той саме сидів за роботою. Легенько стукнувши ключем об двері, Бонхег доповів:

— Про вас запитує якась молода леді. Привести її сюди?

— Дякую вам, авжеж, приведіть! — відповів Ковпервуд, і Бонхег швидко пішов, — забувши не навмисно, а лише через брак чуйності — залишити двері камери незамкненими, тому їх довелося відмикати в присутності Ейлін.

Коли вона побачила довгий коридор, масивні двері, усе це приміщення, геометрично точно перегороджене ґратами, і сіру кам’яну підлогу, у неї болісно защеміло серце. В’язниця, залізні клітки… І в одній із них — він. Зазвичай мужня, вона похолола. Її Френк у такому жахливому місці! Яка ницість — запроторити його сюди! Судді, присяжні, юристи, в’язні здавалися їй збіговиськом людожерів, які люто споглядали на неї і її коханого. Дзенькіт ключа у замку і двері, які важко прочинялися, ще більше посилили душевну тугу Ейлін. Нарешті вона побачила Ковпервуда.

Пам’ятаючи про обіцяну винагороду, Бонхег впустив Ейлін і скромно віддалився. Ейлін дивилася на Френка з-під вуалі, боячись вимовити хоч слово, оскільки вона ще не була впевнена, що наглядач пішов. А Ковпервуд, який лише величезним зусиллям волі тримав себе в руках, не відразу подав їй знак, що вони наодинці.

— Усе гаразд, — сказав він нарешті. — Нікого немає.

Ейлін підняла вуаль і, знімаючи накидку, крадькома оглянула тісну, немов здавлену стінами камеру, побачила жахливий стан Френка, його безформний одяг, залізні двері позаду нього, які вели у дворик. Френк у цій камері, де ще до того ж з-під ліжка стирчали незакінчені стільці, справив на неї неприродне, моторошне враження. Її коханий! І в таких умовах! Ейлін затрусило, як у гарячці, і вона марно намагалася щось сказати. Вона знайшла в собі сили лише обійняти його і, погладивши по голові, прошепотіла:

— Мій любий, коханий… Що вони з тобою зробили… Бідолашний мій!

Вона тулила його голову до себе. Ковпервуд докладав зусиль, щоб опанувати себе, але раптом затремтів, і обличчя його скривилося. Її любов була така безмежна, така щира… Вона заспокоювала і разом з тим (як він неодноразово переконувався) розслабляла його, перетворюючи на безпорадну дитину. Так чи інакше, але під впливом сліпих, таємничих сил, які інколи беруть гору над розумом, він уперше в житті втратив самовладання. Хвилювання Ейлін, гуркітливий звук її голосу, оксамитова ніжність її рук, її краса, що завжди так владно манила його, і ще більше сліпуча тут, серед цих голих стін, його власна приниженість і безсилля — все це забрало в нього рештки волі. Він не розумів, що з ним сталося, намагався опанувати себе, але не міг. Коли, пестячи його, вона притиснула до себе його голову, він відчув пекучий сором, подих йому перехопило, і болюча судома стиснула горло. Дивне і не­звичне бажання заридати заволоділо ним; він відчайдушно цьому противився, але все його єство було вражене. І немов для того, щоб зовсім доконати його, в уяві Ковпервуда виникла своєрідна строката картина привільного світу, що його він нещодавно покинув, — прекрасного, чарівливого, до якого він сподівався з часом повернутися. Гостріше, ніж будь-коли відчув він у цю мить всю принизливість своїх грубих черевиків, сорочки з простої бавовняної тканини, смугастої куртки і прізвиська «арештант», яке назавжди прилипне до нього. Він рвучко відсторонив Ейлін, повернувся до неї спиною, стиснув кулаки; всі його м’язи напружилися, але марно — він ридав і не міг зупинитися.

— Прокляття! — гнівно й скрушно вигукнув Ковпервуд, охоплений соромом і злістю. — Лише цього не вистачало! Що зі мною діється — сто чортів!

Ейлін побачила його сльози. Вона миттю кинулася до нього, обхопила однією рукою його голову, а іншою — пошарпану куртку і так міцно притиснула його до себе, що він не відразу зміг вивільнитися.

— О милий, любове моя! — палко, знемагаючи від жалю, зашепотіла вона. — Я кохаю тебе, обожнюю! Я дала б по­шматувати себе, якби це тобі допомогло! Подумати тільки — вони довели тебе до сліз! Ах, рідний мій, рідний, коханий хлопчику…

Вона ще міцніше притиснула його до себе, а він здригався від ридань. Вона вільною рукою гладила його голову, цілувала його очі, волосся, щоки. Френк спробував вивільнитися і знову вигукнув:

— Що ж це зі мною, от дідько…

Однак вона знову пригорнула його до себе.

— Плач, милий, плач, не соромся своїх сліз! Поклади голову отак — на плече і плач… Плач разом зі мною… Дорогий мій, хлопчику…

За хвилину-дві він заспокоївся і нагадав їй, що зараз може увійти наглядач. Потроху до нього повернулося самовладання, втратити яке він так соромився.

— Моя чудова дівчинко… — прошепотів він із ніжною і винуватою посмішкою. — Ти така вірна, сильна… Така ти мені й потрібна… Ти для мене — єдина підтримка. Лише не побивайся! Я цілком стерпно почуваюся, і тут не так жахливо, як здається. Ну, витри сльзи, люба… Розкажи мені про себе.

Проте Ейлін не так легко було заспокоїтися. Знегоди, що випали на його долю останнім часом, і умови, в яких він тут перебував, обурювали її до нестями. Подумати тільки, до чого ці мерзотники довели її дивовижного, чудового Френка — він плакав!

Вона ніжно гладила його голову, у той час як її душу охоплювала шалена, нещадна лють проти безглуздих примх долі і тих перешкод, які життя влаштовує на шляху людини. А батько — проклятий! Рідня — що їй до них! Лише Френк… Він для неї — усе! Як мало значить решта світу, коли справа стосується Френка… Ніколи-ніколи вона не покине його, що б не трапилося! І зараз, мовчки пригорнувшись до нього, вона вела в душі нещадну боротьбу з життям, законом, долею та обставинами. Закон — дурня! Люди ці — звірі, дияволи, вороги, скажені собаки! Вона пожертвувала б собою із насолодою, із захопленням. Вона готова була бігти хоч на край світу заради Френка або разом із Френком. Заради нього вона здатна на все. Родина для неї — ніщо, і життя теж