Еліас Канетті - Засліплення

євреї, що побивалися за казанами з м’ясом у Єгипті. Він робив їм послугу й повертав їх до Єгипту. Шляхи, які він для цього обирав, були, безперечно, такі самі чудесні, як і шляхи Господні, коли той вів свій народ. Методи, що їх рекомендував Жорж у цілком певних випадках, проти його волі застосовували і в інших випадках, у яких він, сповнений почуття побожної шанобливости й відданости до свого горили, до таких методів ніколи б не вдався. Його починання підхоплювали інші фахівці. Директор лікарні, що його асистентом був Жорж, тішився галасом, який ще робила його власна школа. Працю життя цього чоловіка всі вже звикли вважати завершеною. Та ба, аж он яким квітом розцвів один із його учнів!

На паризьких вулицях Жоржеві іноді траплявся хтось із колишніх пацієнтів, яких він вилікував. Його обіймали й мало не збивали з ніг, так ніби він — господар великого собаки й після тривалих мандрів повернувся додому. За своїми дружніми розпитуваннями Жорж приховував одну потаємну надію. Він розповідав про здоров’я, роботу, плани на майбутнє, а сам чекав несміливої репліки, як-от: «Тоді було краще!» — або: «Яке ж порожнє й безглузде в мене тепер життя!», «Краще б я знов захворів!», «Навіщо ви мене вилікували?», «Люди не відають, які чудесні речі можуть бути в голові», «Душевне здоров’я — це своєрідне тупоумство», «Вашому ремеслу не завадило б покласти край! Ви забрали в мене те найдорожче, що я мав», «Я поціновую вас лише як друга. Ваша робота — злочин перед людством!», «Посоромтеся, ви, коновал людських душ!», «Поверніть мені мою хворобу!», «Я подам на вас до суду!», «Ніж здоровим страждати, краще в ямі лежати!»

Натомість лився рясний дощ компліментів та запрошень. Ці люди мали вгодований, здоровий і звичайний вигляд. Їхня мова не відрізнялася від мови решти перехожих. Вони торгували або сиділи за віконечком в якому-небудь закладі. У кращому випадку стояли десь біля верстата чи якогось пристрою. Коли він ще називав їх своїми друзями й гістьми, вони картали себе якоюсь жахливою провиною, що її нібито несли за всіх, своєю, можливо, незначущістю, яка до смішного не відповідала величі звичайних людей, картали себе завоюванням світу, картали смертю, яку тепер раптом знов почали сприймати за щось природне. Їхні загадки погасли, колись вони жили задля загадок, тепер — задля всього, що вже давно розгадано. Жорж відчував сором, хоч його до цього й не закликали. Родичі хворих його обожнювали, вони сподівалися на чудо. Навіть коли вже не було сумніву в недузі тіла, вони вірили, що він якось допоможе. Колеги в його галузі дивувалися йому й заздрили. Його думки захоплювали їх відразу, вони були прості й зрозумілі, як і всі великі думки. І чому це нікому не навернулося таке в голову досі! Багато хто поспішав урвати бодай крихту Жоржевої слави, оголошуючи себе його прихильником і випробовуючи його методи в найрізноманітніших випадках. Нобелівська премія вже була майже у нього в кишені. Його кандидатуру висунули б уже давно, та, з огляду на його молодість, вирішили за краще кілька років зачекати.

Так цей новий фах виявився хитрішим від нього. Розпочинав Жорж із відчуття вбогости, в глибокій святобливості перед безоднями й вершинами, які досліджував. Минуло небагато часу — і з нього постав немовби спаситель, оточений вісьмома сотнями друзів (і то яких друзів!), мешканців його лікарні, шанований тисячами людей, яким він повернув їхніх близьких. Бо коли людина не має таких близьких, яких можна мордувати й любити, їй здається, що не варто й жити.

Тричі на день, коли Жорж обходив палати, йому влаштовували овації. Він до цього звик; що поквапніше бігли йому назустріч, що бурхливіше його обступали, то впевненіше знаходив він потрібні слова й міміку. Хворі — то була його публіка. Вже біля першого корпусу він чув знайомий гомін голосів. Тільки-но хтось помічав його з вікна, як гамір набував певного тону й ладу. Цієї переміни він чекав. Здавалося, ніби всі раптом починали плескати в долоні. Жорж мимоволі всміхався. Численні ролі ввійшли йому в плоть і кров. Його душа прагнула щомиті перевтілюватись. Його супроводжував добрий десяток асистентів, які вчилися в нього. Багато з них були старші, більшість працювали на цій ниві довше, ніж він. Вони дивилися на психіатрію, як на окрему медичну галузь, а на себе — як на чиновників, що відали божевільними. Все, що стосувалося їхнього фаху, вони опановували старанно і з надією. Іноді ці люди навіть погоджувалися з божевільними твердженнями хворих, бо так рекомендували підручники, з яких вони здобували свої знання. І всі, від першого до останнього, ненавиділи молодого директора, який щодня нагадував їм про те, що вони — слуги, а не визискувачі хворих.

— Ви бачите, панове, — казав, бувало, він, коли залишався з ними сам, — які ми жалюгідні йолопи, які зашкарублі зануди проти цього геніального параноїка. Ми сидимо як пні, а він одержимий. Ми сидимо на власному досвіді, а він одержимий власним. У цілковитій самотності, як Земля, він несеться крізь свій всесвіт. Він має право боятися. Він докладає більше розумових зусиль, щоб пояснити й захистити свій шлях, ніж ми всі гуртом, щоб пояснити й захистити свої шляхи. Він вірить у те, що йому малюють його відчуття. Ми своїм здоровим відчуттям не довіряємо. Тільки окремі з нас, віруючі, чіпляються за той досвід, що його тисячі років тому набули для них інші. Щоб блискавично осягати речі й людей, нам потрібні видіння, одкровення, голоси, а якщо їх немає в нас самих, ми беремо їх із традицій. Віруючими ми стаємо через власну вбогість. А особливо вбогі відмовляються й від цього. А він? Він аллах, пророк і мусульманин в одній особі. Хіба чудо перестає бути чудом тільки через те, що ми наліплюємо на нього ярлик «paranoia chronica»? Ми сидимо на власному тлустому розумі, як здирники на своїх грошах. Розум, як ми його розуміємо, — це непорозуміння. Якщо є життя суто духовне, то ним живе цей божевільний!

Асистенти слухали його з удаваною цікавістю. Коли йшлося про їхню кар’єру, вони не цуралися пограти комедію. Багато важливіші від його загальних міркувань, з яких вони потай кепкували, для них були його спеціальні методи лікування. Вони ловили на льоту кожнісіньке слово, яке він у щасливу мить натхнення кидав хворому, і наввипередки послуговувалися ним, сповнені твердої рішучости домогтися так того самого, що й він.

Один старий чоловік, колись сільський коваль, що пробув у лікарні