Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн. 2

— Вдягни цю,— сказав він, кидаючи сукню на ліжко і підступаючи до Скарлет.— На сьогоднішній вечір ніякі скромні, як у статечної дами, сірі й бузкові кольори не підходять. Треба, щоб твій стяг гордо майорів на щоглі, бо інакше ти в три миги скапітулюєш. І побільше рум’ян. Я певний, що та жінка, яку фарисеї заскочили на перелюбстві, і вполовину не була така бліда, як ти. Повернися.

Він узяв обіруч шнурівку корсету й стягнув так міцно, аж Скарлет скрикнула, упокорена, принижена й збентежена таким нецеремонним його поводженням.

— Боляче, га? — Він уривчасто засміявся, але обличчя його вона не бачила.— Шкода, що шнурівка не на шиї в тебе.

У будинку Мелані яскраво світилися всі вікна, а музику чутно було далеко на вулицю. Коли їхня коляска зупинилась перед будинком, до них долинув збуджений гомін численних голосів. Гостей уже було повно. Вони юрмилися не тільки в домі, а й на веранді, а багато хто сидів на лавках у присмерку подвір’я, освітленому ліхтариками.

«Я не можу ввійти сюди... не можу,— думала Скарлет у колясці, стискаючи в руці зіжмакану хусточку.— Я не можу. І не хочу. Вискочу зараз і втечу світ за очі, хоч би й додому до Тари. Навіщо Рет приволік мене сюди? Як люди це сприймуть? Як Меллі поведеться? Який вигляд вона матиме? Ой, я не можу глянути їй в очі. Я втечу».

Немов прочитавши її думки, Рет так стиснув їй плече, що аж до синця,— стиснув брутально, як зовсім чужий чоловік.

— Зроду я не бачив боягузів серед ірландців. Де твоя преславна мужність?

— Рете, будь ласка, відпусти мене додому, я все поясню.

— В тебе буде ціла вічність на пояснення, але тільки одна ніч, щоб виступити жертвою на арені цирку. Висідай, моя люба, і я побачу, як накинуться на тебе леви. Висідай.

Вона ледве спромоглася пройти стежкою; рука, якою Рет тримав її попідруч, була тверда й міцна, мов граніт, і це додавало їй трохи духу. А й що — вона зможе постати перед ними всіма, і постане. Та хто вони такі, як не зграя нявкучих і пазуристих кішок, заздрісних до неї? Вона їм покаже. Їй начхати, що вони там думають. Ось тільки Мелані... тільки Мелані.

Вони вдвох піднялися на ганок, Рет розкланювався на всі боки з капелюхом у руці, голос його був тихий і стриманий. Музика урвалася саме, коли вони ввійшли в дім, і у збентеженій свідомості Скарлет здалося, що гул голосів знявся вгору, як гуркіт прибою, накотився на неї, а потім почав відступати, поволі стихаючи. Вони що, всі нападуться на неї? Та й нехай собі, дуже я їх боюся, до столиха! Вона підвела обличчя й усміхнулась, примруживши очі.

Та перше, ніж вона встигла обернутися й привітатись до тих, які стояли ближче до дверей, хтось почав протискатися крізь людський натовп. Запала якась дивна тиша, і серце у Скарлет завмерло. Люди розступилися, і показалась Мелані, швидко ступаючи своїми дрібними ніжками, аби першою зустріти Скарлет біля дверей. Вузькі плечі Мелані були випростані, а маленькі щелепи обурено стиснуті,— не дай Боже, хтось інший раніше заговорить до її найдостойнішої гості! Вона підступила до Скарлет і обняла її за стан.

— Яка чарівна сукня, дорогенька моя,— промовила вона чистим дзвінким голоском.— Тебе просто сам Господь послав! Індія не змогла сьогодні прийти й допомогти мені. Тож прийматимеш разом зі мною гостей, добре?

Розділ LIV

Опинившись у безпеці власної кімнати, Скарлет упала на ліжко, байдужа до своєї муарової сукні з її турнюром і трояндами. Якийсь час вона могла тільки лежати без руху й думати про те, як їй було стояти поміж Мелані й Ешлі і вітати гостей. Такий жах! Вона б радше знову стала перед лицем Шерманового війська, аніж виставлятися ще раз на це позорище. Трохи перегодом вона підвелася з ліжка і, знервовано снуючи по кімнаті, почала скидати з себе одну по одній одежини.

Настала реакція після всього того напруження, і її почало трясти. Шпильки випадали у неї з пальців на підлогу, а коли вона спробувала, як звичайно, розчесати волосся перед сном, то щіткою боляче стукнула себе у скроню. Десятки разів вона підходила навшпиньки до дверей, прислухаючись, чи не почує якогось відголосу внизу, але в домі панувала тиша, як у глибочезній ямі.

Коли прийом скінчився, Рет відіслав її саму в колясці додому, і вона дякувала Богові за цю відстрочку. Рет ще не повернувся. Дякувати Богові, його ще нема. Сьогодні вона не годна була глянути йому в очі, коли її брав сором і страх, а тіло колотилося дрібним дрожем. Але куди він подався? Мабуть, знов до цієї потіпахи. Вперше в житті Скарлет була навіть рада, що існують такі жінки, як Краля Вотлінг. Рада, що десь поза Ретовим домом є таке пристанище, де він може перебути, поки минеться цей його вбивче їдучий настрій. Звісно, нікуди не годиться — тішитись, що твій чоловік у домі повії, але вона нічим тут не могла зарадити. Що ж, як вона б навіть ладна була побачити його мертвим, аби лиш уникнути сьогоднішньої зустрічі з ним!

Завтра — ну, завтра то вже новий день. Завтра вона придумає якесь виправдання, якесь зустрічне звинувачення, щоб виглядало так, наче це Рет в усьому винен. Завтра згадки про цей жахливий вечір уже не вкидатимуть її в дрож. Завтра її вже менше мучитимуть згадки про обличчя Ешлі, про його потоптану гордість і його ганьбу — ганьбу, яку вона накликала йому на голову, бо він же тут майже не винен. Чи прокинеться в ньому, її любому шляхетному Ешлі, ненависть до неї через те, що вона його ославила? Звичайно, він повинен зненавидіти її — тепер, коли їх обох урятувала Мелані, обурено випроставши свої вузенькі плечі, своєю поставою і голосом засвідчивши любов і демонстративну довіру, коли вона поспішала назустріч їй, Скарлет, по ковзькій натертій підлозі, щоб обняти її і стати з нею поруч обличчям до цієї пронюшливої, злостивої, приховано ворожої юрби. Як Мелані вміло не дала вибухнути скандалові, ні на крок не відпускаючи Скарлет від себе протягом усього цього моторошного вечора! Люди були явно холодні зі Скарлет, трохи ошелешені, але бодай чемні.

Це ж так принизливо було — ховатися за спідницею Мелані перед тими, які її ненавидять, які готові розшматувати її своїми перешептами! І порятунок завдячувати сліпій довірі