Ольга Християнчук - Врятуй мене, якщо зможеш, Ольга Християнчук

-        Так, - невпевнено відповідаю. Я не розумію до чого веде цей чоловік і чому його манера говорити з надмірної змінюється ввічливою.

-        Ти хоробра дівчина. Не втекла не злякалась, - тепер пішли компліменти і не можливо зрозуміти, чи щиро він це говорить. - Надіє, тепер ти відома героїня.

-        Мені не потрібна слава, - різко заперечую. - Не люблю цього.

Олександр Петрович прищурюється і театрально награно сміється.

-        Слава - це важкий тягар, - вимовляє занадто емоційно. - Ти ще й досить розумна. Хотів би я знати, чим я можу віддячити тебе за свого сина.

-        Мені нічого не потрібно, - впевнено відповідаю. - Я не заради винагороди йому допомагала.

Знову мовчазна пауза і пронизливий погляд. Я добре бачу, що він мене вивчає, але не розумію навіщо. Яку для нього цікавість може представляти така особа, як я? Ну хочеш ти подякувати, то дякуй і йди. Ні, він наче той мисливець впізнає жертву, оцінює її поведінку, перш ніж прикінчити. Можливо у нього така манера з усіма знайомитись, через специфіку роботи.

-        Ну тоді щиро вдячний за допомогу синові, - чоловік різко піднімається з місця, тягнеться до моєї руки і міцно стискає. – Якщо щось буде потрібно, я до твоїх послуг.

Не встигаю я нічого відповісти, як він вже біля дверей.

-        Можливо ще зустрінемось, - оглядається на останок. – Бувай.

-        Прощавайте, - тихо шепочу вже пустій палаті.

Його візит здається досить дивним. Він наче прощупував мене, чи маю якусь цінність. Та для чого йому це, я так і не змогла зрозуміти.