Володимир Володимирович Рафєєнко - Мобільні хвилі буття, Володимир Володимирович Рафєєнко

інших. «Ближні сади» і є Україна. Тільки, справді, маленька, безпритульна. Може, нікому, зрештою, і не потрібна. І майже невидима. Але без нас і тієї великої України не існує. Немає її, Маріє. Немає такої України, яка б не пам’ятала завжди про нас і не була б нами!

Степан Григорович (сумно всміхається): Навряд щоб хтось пам’ятав про нас. Навряд. А якщо і згадують, то дві-три людини. Якісь родичі, знайомі.

Марія Цвіт: Кому ми потрібні, Васю.

Вася Цвіт: А я вам ще раз кажу. (підводиться і стає перед усіма) Степан Григорович! Олена Володимирівна! Мар’яна! Ти, я, Елеонора і навіть Офелія. Ми всі з вами і є Україна!

Офелія: Розмовляю тільки українською. Дивіться, як я вмію. (підводиться, стає перед народом поряд із Васею) Що благородніше? Коритись долі і біль від гострих стріл її терпіти, А чи, зітнувшись в герці з морем лиха, покласти край йому? Заснути, вмерти – і все. І знати: вічний сон врятує, із серця вийме біль, позбавить плоті, а заразом страждань. Чи не жаданий для нас такий кінець? Заснути, вмерти. І спати. Може, й снити? Ось в чім клопіт… Ну, як вам?

Усі аплодують.

Степан Григорович: Файно, файно дівчинка декламує. Я сам у молодості любив декламувати, а потім, усе ж таки, пішов у механізатори. Теребовлянське училище культури – ось моя альма-матер.

Мар’яна: Нічого собі. Я там теж навчалася.

Казимир підводиться, стає ліворуч від Васі, не розказує, а нібито декламує.

Казимир: Головне завдання Теребовлянського училища – підготовка висококваліфікованих спеціалістів за різними спеціальностями, щоб ви розуміли. Теребовлянське вище училище культури – вищий навчальний заклад І–ІІ рівня акредитації з підготовкою молодших спеціалістів. Усі умови для здобуття професійної освіти, тут працюють викладачі-майстри своєї справи. Це була хвилинка реклами. (кланяється)

Усі аплодують.

Мар’яна: І яка спеціальність?

Степан Григорович: Видовищно-театралізовані заходи. Між іншим, у мене дуже почесна кваліфікація: керівник драматичного колективу.

Вася Цвіт: Ого! Як влучно.

Казимир: Так, пасує до ситуації.

Вася Цвіт: Степане Григоровичу, ви мене приємно здивували!

Степан Григорович (поважно): Тернопілля, щоб ви знали, славиться традиціями театрального професійного та аматорського мистецтва. (до Офелії): Але вибачте, усе хотів вас запитати. Ви, паняночко, з якого кооперативу? Щось я вас не пам’ятаю зовсім.

Олена Володимирівна (Степану Григоровичу): Що ти до дівчинки причепився.

Офелія: «Гамлет, Принц Данський».

Степан Григорович: Ага, ага. Бути чи не бути – ось питання. Літературно. Це, мабуть, з якихось нових.

Данило Андрійович: Які нам сни присняться після смерті.

Казимир: Хочу зауважити, що хоч я й крук, але теж Україна.

Степан Григорович: Правильно, птахи України – теж Україна..

Вася Цвіт: У мене немає жодного сумніву, що Corvus, які мешкають в Україні, то є Україна! Чи от, скажімо, Данило Андрійович, дід мій. Хоча він і давно помер, ну то й що? Мало хто помер? Кожен із нас може померти. Але при цьому залишиться українцем! Часткою нашою залишиться. Пам’яттю. Вірою й силою.

Олена Володимирівна (Данилу Андрійовичу): Хороший у вас онук, прекрасна й талановита людина!

Данило Андрійович: Щиро дякую, пані Олено.

Вася Цвіт: І Коля Хромий – теж Україна! Хай він триста разів божевільний, правда, Колюсю? (Обіймає Колю). Саме божевілля його – національне українське, бо є результатом зустрічі українця з москалями. Наша традиційна душевна біда. У ній і світ невидимий! Причетність до буття, до віри й безсмертя. Вони триста років нас убивають, триста років нищать нашу культуру. Саме тому, друзі мої, у божевіллі Колі так багато літературних алюзій і цитат (сміється). Але ж, дивіться, вони всі вкорінені в Європейську культурну спадщину, що не може не тішити нас із вами.

Казимир: Corvus – справжній птах, і тільки трішки ілюзія. Зовсім трішки.

Марія Цвіт: Добре, Васю, ми і є Україна. Добре. Але ж нічого не здатні зробити. І врятувати себе не здатні. Їхати немає на чому, пішки не підеш. Постійні вибухи і всюди росіяни.

Степан Григорович: Пішки крізь блокпости? Скільки часу на це піде? Та й не пропустять.

Марія Цвіт: І що виходить? Лягати й помирати? Запитай, Васю, у Данила Андрійовича, чи в Казимира, що нам робити. Невже на цьому все?! Невже питання тільки в тому, щоби дочекатися смерті?

Вася Цвіт: Немає ніякого Данила Андрійовича. Він помер двадцять років тому. Тримай себе в руках. І Казимира теж немає. Я його вигадав.

Казимир: А я, Васю, із цим не згоден. І на твоєму б місці не став на цьому аж так категорично наполягати.

Вася Цвіт (тихо Казимиру): Помовч.

Елеонора: Знаєте, мені так теж спочатку здавалося. А зараз бачу і Данила Андрійовича, ось він сидить, і Казимир-ворон поруч зі мною, і Офелія… І наша близька смерть.

Від воріт до місця, де сидять наші герої, біжить Владислава Федорівна.

Владислава Федорівна: Хто у вас тут голова правління?! Є у вас хтось із начальства?!

Степан Григорович: Ну, я голова, і що з цього?

Владислава Федорівна: Мене звати Владислава Федорівна, я прийшла вас спасати. Коротше. Терміново вивішуйте білі прапорці на паркан і на ворота! Я від самого хутора бігла. Росіяни йдуть, за годину тут будуть. Хочуть дачні поселення перевіряти. Вивішуйте білі прапорці! Де не буде прапорців, так сказали, стрілятимуть по будинках.

Степан Григорович (стримано): Нічого ми вивішувати не будемо. Ідіть собі далі, панночко.

Владислава Федорівна (впевнено, наполегливо): Вивішуйте, кажу. Потім пізно буде. У них такі кулемети, що отакі дірки роблять в стінах (показує, які дірки).

Мар’яна: Ідіть, тітонько, ідіть з Богом.

Владислава Федорівна криво посміхається, не може повірити, не йде зі сцени.

Олена Володимирівна: Усе правильно, Степане.

Елеонора: Хріна їм, а не білі прапорці.

Олена Володимирівна: На вечір заходить. Треба розходитися. Тут нас усіх разом постріляють, а в будинках, може, хтось іще залишиться живим.

Марія Цвіт (підводиться): Ходімо додому, Васю. Там почекаємо братів наших менших. Я втомилася їх чекати. Хай приходять. Це їхній зірковий час.

Вася Цвіт: Як ти щодо пляшки-другої вина?

Марія Цвіт: Обов’язково, любий.

Владислава Федорівна: Ви всі тут божевільні, чи що? Не чуєте, що я сказала? Мені росіяни, що на хуторі стали, наказали сповістити всіх, що не будуть стріляти по будинках тих дачних поселень, де на брамах мешканці вивісять білі прапори. Якщо не побачать, обов’язково стрілятимуть. Чуєте, нє?

Степан Григорович: Якась суча маячня. Ні логіки, ні сенсу.

Данило Андрійович: Звідкіля в них сенс?

Вася Цвіт: Упевнений, що в першу чергу – стануть стріляти по білих