Курт Воннегут - Колиска для кішки

Креббс. Моя друга дружина незадовго перед тим покинула мене, бо оптимістка не може співіснувати з таким песимістом, як я.

Креббс був бороданем, білявим Ісусом з очима спаніеля. Другом моїм він не був. Ми зустрілися на коктейлі, куди нас обох запросили. Він відрекомендувався як голова Національного руху поетів та художників за негайну ядерну війну. Він шукав сховища, хоча й не від бомби, і я випадково зміг допомогти йому.

Коли я повернувся додому, усе ще схвильований загадковим знаменням невикупленого кам’яного ангела в Іліумі, то застав у моєму помешканні повний розгром, учинений нігілістами. Креббс виїхав, але перед тим він наговорив по міжміському телефону на триста доларів, пропалив мій диван у п’яти місцях, убив мою кішку, знищив моє деревце авокадо, ще й відірвав дверцята домашньої аптечки.

На жовтому лінолеумі в кухні він нашкрябав чимось, що виявилось екскрементами, ось такий віршик:

Була в мене кухня,

Але недовершена кухня.

Тож я до тих пір не радів,

Аж поки в ній усе не розставив

Та не розмістив.

Ще одне послання було написане помадою жіночим почерком на шпалерах над моїм ліжком. Воно звучало так: «Ні, ні, ні, це вам каже Ляля-краля».

На шию моєї кішки вони начепили папірець з єдиним словом: «Няяяву!»

Я більше ніколи не бачив Креббса. Але відчуваю, що він входить до мого карасу. Якщо не помиляюсь, він послужив у ролі ранг-ранга. Ранг-ранг, згідно з ученням Боконона, — це особа, котра відвертає вас від певного напрямку думок, демонструючи приклади поведінки самого ранг-ранга, що доводять його абсурдність.

Мабуть, я вже був підсвідомо готовий визнати незначущість кам’яного ангела і, продовжуючи йти в цьому напрямку, визнати загальну відсутність значення в цьому світі. Але після того, що скоїв Креббс, зокрема з моєю улюбленицею-кішкою, нігілізм мене вже не вабив.

Хтось чи щось не хотіло, щоб я став нігілістом. Місією Креббса, знав він про те чи ні, було розчарувати мене в цій філософії. Дуже добре, пане Креббсе, дуже добре.

37 Сучасний генерал-майор

А потім одного дня, у неділю, я виявив, де можна знайти того, хто втік від правосуддя, майстра моделей, Великого бога та Вельзевула жуків у скляних банках, коротше, Франкліна Гоніккера.

Він не загинув!

Цю новину я знайшов у спеціальному додатку до нью-йоркської «Санді Таймс». Це було платне оголошення якоїсь бананової республіки, цілий буклет. На його обкладинці була зображена в профіль дівчина такої приголомшливої краси, якої, я думав, і не буває в світі.

Вона стояла на тлі картини інтенсивного будівництва: бульдозери валять пальми, пробиваючи широкий проспект. У кінці проспекту височіли сталеві каркаси трьох нових будівель.

«Республіка Сан-Лоренцо, — читав я на обкладинці, — крокує вперед! Здоровий, щасливий, прогресивний, волелюбний, прекрасний народ робить усе можливе, щоб привабити американських інвесторів і туристів».

Я не поспішав читати далі. Мені було досить дівчини на обкладинці — більш ніж досить, бо я покохав її з першого ж погляду. Вона була дуже молода, дуже серйозна, а ще вона аж світилася співчуттям та мудрістю.

Її шкіра була шоколадного кольору. Її волосся — золотий льон.

Звали її Мона Еймонс Монсано — так було написано на обкладинці. Вона була прийомною дочкою диктатора острова.

Я відкрив буклет, сподіваючись знайти інші зображення цієї неперевершеної гібридної мадонни.

Замість неї я знайшов портрет диктатора острова, Міґеля «Папи» Монсано, — горили віком під вісімдесят.

Поряд з портретом «Папи» був зображений недозрілий молодик з вузькими плечима, гострим лисячим личком, у білосніжному мундирі з блискучими коштовними прикрасами. Його близько посаджені очі були обведені темними колами. Він, очевидно, завжди велів перукарям підголювати йому лише скроні та потилицю, не чіпаючи маківки, бо на голові в нього здіймалося щось на кшталт цупкого волосяного куба, накрученого та неймовірно високого.

Як свідчив підпис, цей неприємний підліток — генерал-майор Франклін Гоніккер, Міністр науки та прогресу Республіки Сан-Лоренцо. Йому було двадцять шість років.

38 Акуляча столиця світу

Сан-Лоренцо мав п’ятдесят миль завдовжки та двадцять завширшки — так було сказано в додатку до нью-йоркської «Санді Таймс». Населення — чотири тисячі п’ятдесят душ, «…усі пристрасно віддані ідеалам вільного суспільства».

Найвища точка острова, гора Мак-Кейб, мала одинадцять тисяч футів над рівнем моря. Столиця — Болівар, «…надзвичайно сучасне місто, розташоване при гавані, де можна розмістити весь флот Сполучених Штатів». Головні предмети експорту — цукор, кава, банани, індиго та ремісницькі вироби.

«А спортсмени-рибалки визнають, що Сан-Лоренцо є, безперечно, столицею акул».

Я не міг збагнути, як Франклін Гоніккер, не закінчивши навіть середньої освіти, здобув собі таку посаду. Часткову відповідь я знайшов у нарисі про Сан-Лоренцо, під яким стояв підпис «Папи» Монсано.

«Папа» писав, що Френк був архітектором «Генерального плану Сан-Лоренцо», до якого входили нові дороги, електрифікація сільської місцевості, фабрики з переробки відходів, готелі, лікарні, поліклініки, залізниця — а це робочі місця. Хоча нарис був коротким та помітно відредагованим, «Папа» п’ять разів назвав Френка «…справжнім сином, кров від крові, доктора Фелікса Гоніккера».

Від цього вислову аж пашіло канібалізмом.

«Папа», вочевидь, відчував, що Френк — це шматочок магічного м’яса, з якого був створений його старий батько.

39 Фата-морґана

Картина стала дещо яснішою завдяки іншому нарисові з буклета — пишномовному оповіданню під назвою «Що знайшов у Сан-Лоренцо один американець». Я майже впевнений, що автором був невідомий найнятий писака. Але підписав її генерал-майор Франклін Гоніккер.

У нарисі Френк розповідав, як залишився на напівзатопленій великій яхті в Карибському морі. Він не пояснив, що робив на тій яхті та чому залишився сам. Утім, він натякнув, що пунктом відправлення була Куба.

«Розкішне приватне судно потопало, а з ним — і моє беззмістовне життя, — читав я в нарисі. — За чотири дні я з’їв лише дві галети й одну чайку. Спинні плавники акул-людожерів розрізали хвилі теплого моря навколо мене, а від баракуд із