Ю. Несбе - Макбет

відбити його писок убік — тож зуби вчепилися не в горло, а в плече. Він заволав від болю: величезний собака з гарчанням рвонув його шкіру та плоть. Макбет спробував було відбити псячу голову, але його вільна рука заплуталася в ремені гвинтівки.

— Банко!

Нібито Коудор ніколи не мав собаки. Інформація щодо цього завжди перевірялася перед подібними операціями. Але, як виявилося, пес у домі був, і був він дужим. Тварина знову намірилася схопити його за горло. Ще мить — і вона перегризе Макбетові сонну артерію.

— Бан…

Раптом пес закляк. Макбет повернув голову й глянув у враз помутнілі очі тварини. А потім тіло собаки обм’якло й гепнулося на нього, мов лантух. Макбет зіштовхнув його з себе й поглянув угору.

Над ним стояв Сейтон, простягаючи руку.

— Дякую, — сказав Макбет і схопився на ноги без допомоги. — А де Банко?

— Вони з Коудором — там, — відповів Сейтон, махнувши рукою в бік зали.

Макбет підійшов до дверей. Штори були вже розсунуті, і в яскравому світлі він побачив лише спину Банко; той стояв, витріщившись на стелю. А над ним пурхав янгол із сонячним німбом, схиливши голову так, наче просив пробачення.

Минула година.

Минула година від тої миті, коли Макбет скомандував «уперед», і до того моменту, коли Дункан зібрав усіх начальників відділів та підрозділів у великій залі засідань в управлінні поліції.

Дункан вийшов на трибуну й поклав на неї якісь папери. Дафф знав, що начальник підготував нотатки, аби сказати саме те, що хотів, але неодмінно відійде від тексту, якщо буде потреба, і відповідно до обставин. І не тому, що старший комісар не вмів контролювати свої емоції, аж ніяк. Дафф знав, що Дункан завжди тримав свої слова під контролем, був людиною рівною мірою емоційною й раціональною; говорив те, що відчував, і відчував те, що говорив. Людиною, яка розуміла себе, а отже, й інших теж. Він був лідером. Людиною, яка здатна вести за собою. Людиною, якою дуже хотів стати Дафф, бо вважав себе спроможним.

— Усі ви знаєте, що сталося, — тихо й серйозно мовив Дункан, але здалося, що ці слова він викрикнув. — Я просто хотів провести стислий інструктаж перед прес-конференцією, яка відбудеться сьогодні пополудні. Проти одного з наших найповажніших співробітників, інспектора Коудора, висунуте серйозне звинувачення в корупції. На поточний момент виглядає так, що ці підозри підтверджуються. У світлі його тісних зв’язків з «вершниками-вікінгами», проти яких ми вчора провели успішну операцію, виникла серйозна небезпека, що він, зважаючи на ситуацію, може спробувати знищити докази своєї вини або втекти. З цієї причини сьогодні о десятій ранку я наказав спецназу заарештувати інспектора Коудора і виконати цей наказ негайно.

Дафф сподівався, що начальник згадає його ім’я, але добре усвідомлював, що Дункан не розголошуватиме подробиць. Бо, працюючи в поліції, міцно засвоюєш принаймні одну річ: правила є правила, навіть неписані. Тому він дуже здивувався, коли Дункан відвів погляд від нотаток і сказав:

— Інспекторе Макбете, підійдіть, будь ласка, і дайте нам стислий звіт про арешт.

Дафф обернувся, з подивом дивлячись, як його колега пробирається поміж стільцями до трибуни. Запрошення явно застало зненацька і його. В подібних випадках старший комісар, зазвичай, нікому не делегував своїх обов’язків. Здебільшого він стисло й по-діловому викладав власну точку зору, а потім завершував засідання, щоб кожен міг швидше повернутися до функціональних обов’язків, аби зробити місто комфортнішим для життя.

Макбет виглядав зніченим і знервованим. Він і досі був у чорній спецназівській уніформі, але через розстебнуту застібку-блискавку на шиї можна було побачити яскраво-білу пов’язку на правому плечі.

— Ну… — вимовив він.

Початок явно був не надто красномовним, але ніхто й не вважав, що керівник спецназу має бути неабияким оратором. Макбет поглянув на свого годинника, ніби запізнювався на призначену зустріч. Усі в кімнаті зрозуміли, чому він це зробив: то була інстинктивна реакція полісмена, якому наказують звітувати, а він почувається невпевненим у собі. І тому позирає на годинника так, наче на циферблаті позначені часові показники подій, або сподівається, що годинник допоможе прискорити роботу його пам’яті.

Макбет двічі прокашлявся.

— О десятій тридцять три спецназ розпочав штурм будинку інспектора Коудора. Двері на терасу були відчинені, але ознак вторгнення чи насильства не спостерігалось, не спостерігалось і ознак того, що хтось устиг там побувати до нас. Окрім пса. Ознак того, що це зробив хтось інший, а не сам Коудор, також не було… — Макбет припинив поглядати на годинник і подивився на присутніх. — Біля дверей до тераси лежав перекинутий стілець. Не хотів би випереджати висновки експерта-криміналіста, але все виглядало так, наче Коудор не просто зійшов зі стільця, коли повісився, а буквально зістрибнув з нього і, гойднувшись назад, відбив стілець через усю кімнату. Це збігається з тим, як екскременти померлого розкидані по кімнаті. Тіло було холодним. Очевидно, причиною смерті було самогубство, тому один із моїх хлопців запропонував проігнорувати процедури і зняти труп, оскільки Коудор був полісменом все своє життя. Але я не дозволив…

Дафф помітив, що Макбет навмисне зробив драматичну паузу, наче даючи аудиторії можливість прислухатися до його мовчання. Дафф сам іноді використовував цей трюк і не раз бачив, як до нього вдавався й Дункан, але ніколи не гадав, що прагматичний і простодушний Макбет теж мав його у своєму репертуарі. А може, і не мав, бо знову почав позирати на годинник.

— О десятій п’ятдесят дев’ять операцію було завершено.

Макбет відвів погляд від годинника й натягнув рукав, демонструючи цим жестом, що більше на нього не дивитиметься.

— Коудор і досі там висить. Не для якихось слідчих дій, а тому, що він був продажним поліцейським.

У кімнаті стало так тихо, що Дафф почув, як у шибку високо на стіні періщить дощ. Макбет поглянув на Дункана, швидко кивнув головою та повернувся на своє місце.

Дункан дочекався, поки він сяде, а потім сказав:

— Дякую, Макбете. Про це на прес-конференції не йтиметься, але гадаю, що твої слова є вдалим завершенням цього внутрішнього інструктажу. Пам’ятайте, що засудження всього слабкого та лихого, що є в нас самих, можна сприймати як оптимістичну данину всьому сильному й доброму, що в нас є. Тож повертайтеся до роботи, хлопці і творіть добро.

Молода медсестра стояла біля дверей, дивлячись, як пацієнт знімає свою накидку. Коли лікарка почала розмотувати бинт, знімаючи просяклу кров’ю пов’язку з його лівого плеча, прибулий вільною рукою загладив назад своє довге темне волосся. Він був полісменом — більше про цього пацієнта сестра не знала нічого.