Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

бувалим у бувальцях наплічником за три квартали від будинку, де жив Валентин. На ходу майнула думка про матір – уже не винувата, а спокійна, бо мати все-таки повинна її зрозуміти. Вона не може повернутися такою, як зараз.

Анюта, на її цілковитий подив, виявилася вдома.

Наталка вже знала деякі тутешні новини. Про те, що Анютин молодший брат, ровесник Наталі, знову під слідством, що її співмешканець подався на заробітки до Нового року, тому що взяв собі в голову одружитися з нею, а також про те, що мати подружки виписалася з квартири, поселилася в Старих Шаурах у тітки Мусі, хворої на рак шлунка, і завела купу кіз. І тепер, коли Наталю з радісними криками, не давши рота розкрити, витягли в крихітну кухоньку, сунули в руки чашку з чорним, як дьоготь, чаєм і сигарету, їй належало вислухати все інше.

Як виявилось, подруга вже твердо стояла на ногах, з минулим було покінчено.

– Я, Наталю, тепер можу стати перед Господом із чистою совістю, – поважно виголосила Анюта. – Хоч у цю секунду.

– Рано ти зібралася на цю стрілку, – усміхнулася Наталя.

– Може, й рано… Гаразд, проїхали. Ходімо в кімнату, там у мене шафа, підбереш собі що-небудь.

– Що, все так погано?

– Ми завтра йдемо влаштовувати тебе в агентство. Треба мати солідний вигляд. Ти ж по гроші чи як?

– Ну, і по них також… Я взагалі до тебе приїхала, Аню. Більше поки що нема куди. – Усе це вони вже не раз обговорювали напередодні Анютиного виходу на волю. – Дещо й у мене є. Джинси там світлі, те-се… – Наталя скоса оглянула міцну, повногруду фігуру приятельки. – Та й розміри в нас із тобою… гм… не дуже збігаються. Знайдеться який-небудь халатик? Я поперу те, що на мені, і ляжу трохи подрімати, якщо можна. Утомилася як собака. Дай мені свій мобільний, я зателефоную матері, а ввечері поповню тобі рахунок. Так, і позич мені дещицю грошей, щоб я не почувалася нахлібницею… І що там ще за агентство?

– Не виступай, ага? – Анюта примружилася. – Я пам’ятаю, що ти в нас горда, з інтелігенції. У борг на певний час дам. Щодо іншого – роби що хочеш, носи що хочеш, хоч гола ходи… Агентство зветься «Фрекен Бок». Заправляє там одна шахраювата дама років під п’ятдесят, уся в золоті. Я з нею про тебе говорила – візьме, нікуди не подінеться. Наймає дурних, як-от ми з тобою, прибирати квартири й заміські будинки крутим. Мити вікна, драїти унітази, полірувати плитку. Чистити картоплю й усе таке. Клінінг називається. Платить середньо, але якщо сподобаєшся якійсь хазяйці, та може тебе найняти прямо, без усякої «фрекен». Тоді зовсім інша річ. От мене, наприклад, – Анюта пожвавилася, – ти не повіриш, Наталю! – одного разу погнали просто до обласного прокурора. У нього в Шаурах, де по сусідству моя мати селянствує,– особнячисько. Типу хмарочос. Я три дні там відпрацювала, а ночувала в матері. Залишилися дуже задоволені…

Анюта раптом примовкла, роздумуючи.

– Слухай! А це ідея! Заждемо поки з агентством. Ану попрацюй ти завтра замість мене, а я з’їжджу свого братика-недоумка провідаю. Поки те та се – жива копієчка. Ти як?

– Це в прокурора, чи що?

– Та ні. Він мене посватав якомусь полковникові. Адресу дам. Неблизько, їхати години півтори, але того варте. Переночуєш, якщо треба буде, у моїх родичів. Як, згодна?

– Ще б пак!

– От і гарно. Давай, розташовуйся…

Усе начебто починало складатися.

Наталя так і сказала матері, подолавши нарешті всі її заперечення. Вона навіть не назвала місто, у якому їй доведеться прожити невідомо скільки, але додала: скоро повернуся. Звеліла передати привіт Андрію Петровичу й попросила нікому, хоч ким би він назвався, не давати номера її мобільного.

7

– Валентине! – голос в Олександри був низький, безбарвний, як завжди, коли вона хвилювалася. – Ми спізнюємося!

Вона постукала ще раз і подула на кісточки пальців.

– Іду, – глухо відгукнувся він через двері.

Родіон з машиною чекав унизу, а брат досі не з’являвся зі своєї кімнати. Двері звечора були замкнені на засувку, снідали без нього, нашвидку.

Восьме серпня, пів на одинадцяту, день народження Савелія. Опівдні належить бути в Шаурах. Надворі – спека.

Нарешті засувка клацнула. Валентин, шаркаючи шкіряними туфлями, пройшов у ванну. Ринула вода.

– Перекусиш? – перекриваючи шум, запитала Олександра.

– До біса, – відфоркуючись, відгукнувся брат. – Дякую. Ситий.

Усім своїм виглядом він давав зрозуміти, що його ламають через коліно і вся ця суєта з ювілеєм – нікчемна вигадка сестри.

– Сергію! – обернулась Олександра, продовжуючи вперто тупцювати в коридорі, немов Валентин міг будь-якої секунди втекти. – Ви готові?

– Питаєш! – Чоловік показався у дверях вітальні, за його спиною майнула причепурена Марта.

Шорти з купою кишень, яєчно-жовта футболка з чорним розчерком навскіс, зелені бразильські кеди. Короткі рудуваті вихори розідрані жорсткою щіткою. Зате Сергій як годиться. Сталевого кольору сорочка, світлі бавовняні штани й у тон їм вузька оливкова краватка, м’які літні туфлі, через ліву руку – піджак. Вона з задоволенням оглянула поглядом високу, ще струнку фігуру чоловіка й негайно перемкнулася:

– Валику, скоріше, будь ласка!

Валентин уже встиг переміститися в кімнату. Звідти знову долинуло невиразне бурмотіння. Потім з’явився й він сам, пригладжуючи на ходу вологе волосся над відстовбурченими, завжди нашорошеними вухами.

– Їдьмо, чи що?

Марта притулилася до стіни, пропускаючи дядечка в передпокій. Шпалери здавалися липкими, дихати у квартирі вже не було чим.

Валентин вийшов першим, Олександра застукотіла підборами слідом. Сергій забарився, замикаючи на обидва замки вхідні двері. Відставши на десяток сходинок, Марта спускалася, слухаючи, як мати виказує:

– І нема чого вдавати мученика! Зрештою, ми сім’я. Ти й уявити не можеш, чого мені все це коштувало. Треба підтримувати родинні стосунки…

– Які ще стосунки? – тихцем огризнувся Валентин. – Це кролики думають, що в них стосунки. А насправді їх розводять.

– Можна без вульгарностей? Тим більше при дитині. Ти міг би з повагою ставитися до того, що я для тебе роблю.

Після сутінок під’їзду сонце сліпило, відбиваючись у нікелі й темно-вишневому лаку. Родіон підігнав джип прямо до під’їзду. Двигун працював, напівпрозорий димок з вихлопної відносило вітерцем. Широка, перехрещена нікельованим металом паща «доджа» щирилася прямо на них. Валентин присвиснув.

– Ну й дракон! Дивися: