Террі Пратчетт - Морт

Хропунець притишив чвал. Морт дивився на верхівки дерев, припорошені снігом, який зійшов чи‑то зарано, чи то надто, надто запізно. Могло бути і так, і так: Вівцескелі самі робили собі погоду, незважаючи на пору року. 

Під ними розкрилася ущелина. Хропунець знову притишив хід, розвернувся й почав знижуватися до засніженої просіки. Просіка була кругла, а точно посередині неї стояла хижка. Коли б землю навколо неї не притрусило снігом, Морт помітив би, що на просіці немає пеньків: ті дерева не вирубали, їх просто вмовили не рости навколо хижки. Або вони самі звідти пішли. 

Свічкове світло лилося з віконця й утворювало на снігу жовтогарячу калюжку. Хропунець м’яко приземлився й не задумуючись потрусив крижаним настом — звісно, не пробиваючи його копитами. 

Морт спішився й пішов до дверей, бурмотячи щось собі під ніс і помахуючи косою на пробу. 

Дах на хижці був крислатий і стрімкий, щоби сніг не затримувався й було де ховати дрова. Жоден вівцескельський горянин не наважився б розпочати зиму, не обклавши хату дровами з трьох сторін. Та під крислатим дахом дров не було, хоча до весни було ще далеко. 

Однак біля дверей була копиця сіна. На ній Морт помітив записку трохи кривуватими друкованими літерами: КОНЯЧЦІ. 

Коли б Морт дозволив собі розхвилюватися, то точно розхвилювався б: на нього чекали. Та за кілька днів, що минули, він второпав одну штуку: краще вже проплисти над непевністю на повній швидкості, аніж пірнати в неї з головою. Хропунець тим часом не займав себе роздумами про моральність і взявся жувати. 

Але тоді чи варто стукати? Чомусь здавалося, що стукати в цьому випадку нечемно. Раптом ніхто не відповість чи скаже забиратися геть? 

Морт взявся за клямку й штовхнув двері. Ті прочинилися всередину легко й без скрипу. 

За дверима була кухня з низькою стелею: Мортові довелося пригинатися, щоби не розтрощити череп об балки. Світло єдиної в приміщенні свічки виблискувало на боках череп’яного посуду на довгому буфеті й полірованій кам’яній підлозі. Вогонь у каміні світла не додавав — там були самі білі жарини й попіл. Морт зрозумів, що це залишки останньої дровини. 

За столом у кухні сиділа літня пані й щось несамовито писала, ледве не водячи гачкуватим носом по паперу. На столі поряд із нею згорнувся калачиком сірий кіт і тихо блимав на Морта очима. 

Лезо коси блиснуло у свічковому світлі. Жінка підвела очі. 

— Хвилинку, — сказала вона. Нахмурилася до паперу. — Досі не вписала туди, що перебуваю при здоровому глузді й пам’яті, та це така дурість, хіба хтось при здоровому глузді й добрій пам’яті вмирав. Хочеш випити? 

— Даруйте? — перепитав Морт. А тоді пригадав, хто він сьогодні, й виправився: — ДАРУЙТЕ? 

— Хіба якщо ти п’єш. Є малиновий портвейн. На буфеті. Можеш допити, коли хочеш. 

Морт підозріло окинув поглядом буфет. Відчув, що в нього перехопили ініціативу. 

Витягнув клепсидру й витріщився на неї. Піску лишилося зовсім трішечки. 

— В мене є ще кілька хвилин, — сказала відьма, не глянувши на клепсидру. 

— Звідки, тобто, ЗВІДКИ ВИ ЗНАЄТЕ? 

Вона не звернула на його слова жодної уваги. Просушила чорнило над свічкою, заклеїла лист воском і притисла його свічником. Тоді взяла на руки кота. 

— Бабуня Бджолиця прийде завтра прибрати хатину, і ти підеш із нею, ясно? А ще прослідкуй, щоб вона віддала Бабці Горішниці мою вмивальницю з рожевого мармуру, бо та її очима вже стільки років поїдає. 

Кіт гучно нявкнув, наче все зрозумів. 

— Я всю ніч, тобто, Я ВСЮ НІЧ НЕ ЧЕКАТИМУ, ЩОБИ ВИ ЗНАЛИ, — докірливо сказав Морт. 

— Ти почекав би, а от я не можу, тож і не пащекуй, — сказала відьма. Вона злізла зі стільця, і Морт побачив, яка вона насправді маленька й згорблена — мов лук. З зусиллям вона зняла з гака чорний гостроверхий капелюх, приладнала його на сивій голові за допомогою тьми-тьмущої шпильок і взяла по ціпку в кожну руку. 

Почимчикувала до Морта й глянула на нього вічками крихітними й блискучими, мов смородини. 

— Чи взяти шалик? Знадобиться мені шалик, як гадаєш? Думаю, не знадобиться. Сподіваюся, що там, куди я прямую, буде тепло, — вона пильно придивилася до Морта й насупилася. — Ти молодший, ніж я собі уявляла. 

Морт промовчав. Тоді Солодка Жилава тихо додала: 

— Знаєш, мені щось підказує, що ти не той, на кого я чекала сьогодні. 

Морт відкашлявся. 

— А на кого саме ви чекали? 

— На Смерть, — спокійно відповіла відьма. — Така є домовленість, якщо ти не знав. Нам заздалегідь сповіщають, коли чекати на Смерть, і гарантують його особисту присутність. 

— Я вона і є. 

— Вона? 

— Особиста присутність. Він мене відрядив до вас. Я на нього працюю. Ні до кого іншого я не прийшов би. — Морт замовк. Щось пішло не так. Його відрядять додому, ще й насміхатимуться. Перше справжнє відповідальне завдання, і він його провалив. У його вухах вже гримів зловтішний сміх. Звідкись із самого дна його зніченої душі здійнявся й завив сиреною розпачливий плач: 

— Просто це моя перша справжня робота, і все пішло шкереберть! 

Коса впала на підлогу, відрізавши ніжку стола і з дзенькотом розрубавши надвоє кам’яну плиту на підлозі. 

Солодка якийсь час спостерігала за ним, схиливши голову набік. Тоді сказала: 

— Ясно. Як тебе звати, юначе? 

— Морт, — шморгнув Морт. — Від Мортимер. 

— Ну, Морте, гадаю, десь при тобі має бути клепсидра. 

Морт невпевнено кивнув. Відчепив від пояса клепсидру. Відьма прискіпливо її роздивилася. 

— Ще є хвилинка, — сказала вона. — Але часу гаяти не можна. Дай-но я зачиню все. 

— Та ви не розумієте, — заридав Морт. — Я все зіпсую! Ще ніколи цього не робив! 

Вона погладила його по руці. 

— Я теж ніколи цього не робила. Можемо обоє повчитися. А тепер бери косу в руки й спробуй поводитися, як личить такому дорослому юнакові. Отак, молодчина. 

Морт опирався, та вона вигнала його надвір. Вийшла за ним на сніг, зачинила й замкнула двері великим залізним ключем, який повісила поряд на гвіздок. 

Ліс скувало морозом, аж корені дерев рипіли. Місяць сідав, та небо було всипане великими білими зорями, від яких робилося ще зимніше. Солодка Жилава затремтіла. 

— Там подалі лежить стара колода, — сказала вона невимушено. — І звідти чудовий вигляд на долину. Влітку, звісно. Я би присіла. 

Морт допоміг їй перебратися через замети й обтрусив колоду від снігу так старанно, як тільки міг. Вони сіли, клепсидра стояла між ними. Може, влітку звідти справді був гарний вигляд, та зараз самі тільки чорні скелі височіли на тлі неба, з якого сипав дрібний сніг. 

— Не вірю, що все це насправді відбувається, — сказав Морт. — Таке враження, що ви прагнете померти. 

— За дечим я сумуватиму, — відповіла відьма. — Та все витоншується, розумієш? Це я про життя. Тіло зношується, і вже не можна йому довіряти, тож час рухатися далі. Мабуть, саме зараз я би й спробувала щось нове. Він казав тобі, що чарівники й відьми завжди його бачать? 

— Ні, — не подумавши сказав Морт. 

— А ми справді можемо. 

— Він чарівників і відьом не дуже любить, — навіщось ляпнув Морт. 

— Хитросраких ніхто не любить, — трохи самовдоволено завважила відьма. — Ми йому заважаємо, бачте. А проповідники й жерці не заважають, то їх він любить. 

— Про це він ніколи