Стефані Берджіс - Дракон із шоколадним серцем

одне на одного, розлючені люди сварилися, аж раптом на обличчі Сілке з’явилася якась збуджена посмішка.

— Збагнула! Либонь, ти перша людина, яка втекла з підземного королівства фейрі[7] в Ельвенвальді, і саме тому тобі невтямки, як усе ведеться тут, у нормальному світі.

— Що?! — Карети нарешті проминули, але я не зрушила з місця. У мене аж щелепа відпала. Я дивилася на супутницю, розриваючись між недовірою й дедалі дужчою люттю. — Ти справді вважаєш, що в мене є щось спільне з фейрі?

Певна річ, дракони трималися якнайдалі від людей, але фейрі ми просто ненавиділи. Вони, либонь, не потикалися на землю вже сотню років, та мої родичі й досі переповідали, як їх дратували ті малі вишкребки.

Серед людей лише декілька найнебезпечніших уміли користуватися магією, але у фейрі чарів було хоч залийся, вони аж світилися в них під шкірою, наче якесь внутрішнє полум’я. А ще вони просто обожнювали влаштовувати всілякі капості, особливо драконам. Єдина гожа річ, яку вони зробили, як завжди казав дідусь, — це те, що врешті-решт сховалися під землею, і нам уже не доводилося їсти їх, аби бодай у такий спосіб позбутися. Мабуть, на смак вони були просто жахливі.

Сілке захоплено розсміялася, глянувши на моє розлючене обличчя.

— Отакої! Що, я нарешті спромоглася привернути твою увагу? — Вона смикнула мене за руку, підштовхуючи до дороги. — Якщо й справді хочеш, щоб люди припинили сушити собі мізки над тим, звідки ти родом, то, між іншим, тобі варто поміркувати над тим, аби змінити не лише одяг. Де це чувано, щоб дівчинку звали Авантюрина? — Вона похитала головою, очі лукаво зблиснули. — Знаю! А що, як ми назвемо тебе Евою? Красиве ім’я, звичайне, без жодної таємниці. Ну точнісінько як ти любиш, еге ж?

— Агр-р-р! — заскреготівши зубами, я висмикнула руку й потупцяла на інший бік вулиці, повернула за найближчий ріг, куди показала Сілке… а відтак прикипіла до місця: до мого носа долинув запаморочливий аромат.

Отам!

— Третій район! — радісно оголосила Сілке. — Ми вже майже дісталися!

Однаковісінькі жовто-білі будівлі Першого району лишилися позаду, їх змінили споруди найрізноманітніших відтінків. Вузенькі рожеві будиночки стояли, притиснувшись до яскраво-блакитних, жовтих чи зелених, і всі вони здіймалися високо до неба, а на перших їхніх поверхах були крамниці. Джерело запаморочливого аромату було всього за декілька дверей від нас і вабило до себе обіцянкою дива.

Проте ніякого шоколаду я не бачила — тут були самі люди, вбрані так само химерно, як і в Першому районі. От хіба що вузли в чоловіків на шиях були ще вигадливішими, а жіночі спідниці виявилися ще ширшими.

А ще всі ті вбрані в сукні жінки мали довге волосся. Чому я раніше цього не помічала? Я ж так намагалася набути пристойного вигляду, що аж придбала новий одяг! Хтозна, може, я власноруч усе зруйнувала, дозволивши відчикрижити собі волосся?

Щось дуже дивне відбувалося в мене всередині, коли я роздивлялася тих довговолосих жінок. Груди мої щокроку наче стискалися дужче й дужче, і дихання вже не вміщалося в них. Ба більше, щось швидко й важко затремтіло в горлі, наче маленька пташка застрягла там і тепер несамовито намагалася виборсатися назовні.

— Шоколадний будинок отам, попереду, — звернулася до мене Сілке. — Ходімо, Таємнича-Авантюрино-Нізвідки. Нас ніколи не впустять усередину, до їхніх бундючних відвідувачів, але, якщо ми вже прийшли, можна принаймні у вікно зазирнути.

Нас ніколи не впустять усередину.

Ноги відмовлялися йти, коли я спробувала зрушити з місця.

Що сталося з моїм новим тілом? Я потерла рукою груди, намагаючись повернути змогу нормально дихати. Але моє маленьке нове серце так несамовито калатало під долонею, що я одразу зрозуміла: з ним сталося щось жахливе. Невже людські серця часто виходять з ладу без жодної на те підстави? Що буде, якщо серце просто вибухне в мене всередині, — от просто зараз, коли я стою лише за декілька дверей від джерела цього запаморочливого шоколадного аромату? Я що, тоді ніколи вже не скуштую шоколаду?

Аж раптом мені спало на думку, що я ніколи більше його не скуштую й у тому разі, якщо охоронець у шоколадному будинку побачить моє закоротке волосся й просто випровадить мене геть без зайвих розмов. Тоді я вже точно не матиму куди податися, і жодного шоколаду вже не буде ніколи, і…

Ой лишенько…

Я заточилася й упала. Обхопивши коліна руками, я марно намагалася вдихнути на повні груди.

— Авантюрино? Що таке?

Голос Сілке лунав наче здалеку, наче з відстані в багато миль від мого тіла, яке відмовлялося працювати як годиться.

Ні, ні, ні, цього не може статися!

Я не дозволю своєму новому тілу все зіпсувати! Тільки не зараз! Я ж лише за кілька кроків від моїх сподівань на майбутнє! З усіх тих випадків у моєму житті, коли мені потрібні були здоров’я й сила, зараз був найважливіший.

Мені треба було мати вигляд і діяти, наче нормальна, пристойна людина. Мені треба було…

— …І щоб більше сюди не потикався! — гримнув жіночий голос десь попереду.

Я рвучко скинула голову. Високий блідий хлопчак щойно вилетів з-за тих самих дверей, за якими таїлися райські пахощі. Мій шлунок стиснувся, коли я подивилася на цього хлопця. Від вишуканого вузла на шиї до нудних темних штанів — він був найпристойнішою людиною, яку я сьогодні бачила. І його все одно виштовхали на вулицю?..

У мене жодного шансу.

Але ж ні! Цей хлопчик вибіг на вулицю сам, а тепер розвернувся та вгатив кулаком у двері.

— Я більше сюди не поткнуся, навіть якщо ви мене благатимете! Ви найнерозважливіша шоколатьє в цьому місті! Вам байдуже до всього, окрім ваших дурнуватих правил, і…

— А ти й гадки не маєш про те, що таке чудовий шоколад! — гримнув голос. — Узагалі не слід було тебе наймати! Тобі треба лише, щоб про людське око все нормально було, а на якість начхати!

— Ха! — Хлопчак гордовито задер підборіддя, розправляючи зелену маринарку.[8] — Не дивно, що ніхто зі шляхти сюди не вчащає через оці ваші вибрики! Та ви за півроку взагалі зачинитеся, і це ще як пощастить! Навіть швидше зачинитеся, якщо я розповім дядечкові, як ви… заразо! — Він заледве встиг ухилитися, коли щось пролетіло в нього над головою.

— Я вам цього не подарую! — заверещав хлопчак і, затуляючи голову обома руками, порснув геть. — І моя родина також! Та ніхто з бомонду[9] ані до вас, ані до вашої бісової діри-в-стіні більше навіть не ступне!

Люте гарчання без слів ринуло з дверного