Василь Биков - Знак біди

вони ніби й не помічали — сухоребрий і далі мішав щось у котлі, що парував і димів на все около, а присадкуватий — мабуть, його помічник — великим ножем кришив на білій цераті сало. Петрик тихо покашляв і ступив ще два кроки вперед.

— Цей... Паночки, припалити б...

Мабуть, його зрозуміли — присадкуватий, у білому, зав’язаному на попереку фартусі, повернув до нього широке, рябе, якесь зовсім не германського вигляду обличчя й щось пробурчав, незлобиво так: «Я, я». Петрик не зрозумів, але з того, що німець не сказав більш нічого, здогадався, що вони дозволяють. Підійшовши до кухні, він шматочком березової корини вигріб собі на траву вуглини з топки. Не дуже вдало, попікши пальці, сквапно прикурив від вуглика й відчув, як після перших затяжок його самосад забив у подвір’ї всі інші, чужі тут запахи.

— Вас, вас? — якось жваво, мабуть, зацікавлено загомонів до нього помічник кухаря й відклав ніж. Петрик зрозумів і радо витягнув капшука.

— Еге, можна. Це свій, домашній, коли пан хоче...

Німець ощадливо відірвав од його складеної в гармошку газетки невеличкий клаптик, і Петрик відміряв йому добру пучку самосійки. Німець досить зугарно скрутив цигарку, старанно послинив і припалив від своєї запальнички — якоїсь мудрованої штуки, з якої фиркало синеньким полум’ям. Петрик стежив за ним з майже дитячою цікавістю, адже хотілося, щоб його тютюн сподобався німцеві. Німець добре затягнувся, випустив дим, і Петрик подумав: закашляється. Та ні, не закашлявся, тільки глипав світлими очима під білими бровами.

— Іст ґут!

— Ґут? — пригадав Петрик знайоме ще з тієї війни німецьке слово й зрадів. — Я ж кажу... Добрий, еге. Свій, так що…

— Ґут, — ще раз сказав німець і щось загомонів до кухаря, що орудував величезним, як весло, черпаком у котлі. Але той розлючено гаркнув раз, другий, і дзюбатий поклав на краєчок столу цигарку і взявся за ніж. Петрик подумав, що, мабуть, годі. Вони ж обидва при ділі, докучати їм негоже, й він назадгузь і боком подався до ґанку.

Треба було братись до прибирання, але він не знав, з чого починати. Ніколи він у хаті не прибирав, завжди це робила Степанида, інколи їй допомагала Феня, у нього ж були інші, суто чоловічі клопоти. Але ось, мабуть, війна вирівняла, тепер і його не обминуло жіноче діло. Найперше, мабуть, треба вивільнити підлогу, щоб можна було мити, і він повиносив до сіней усі баняки од печі, вила, кочергу, помело; відсунув старий ослін від порогу, де виявилось до ката різного хатнього начиння: діряві шкарбани, побитий вазон, накривка від кадуба, якісь тріски, мабуть, на розпал у печі. Все, що тут стояло й лежало багато літ і мало своє певне місце, нікому не заважаючи, чому воно тепер має заважати цим чужинцям? Але ж, бач, заважає. Петрик виніс до комірчини й різне дрантя з вішалки біля печі, зняв із цвяха кожух, делікатно взяв до рук скрипку. Скрипку виносити в сиру комірчину йому не хотілося, її треба було берегти від вологи, і, поміркувавши, Петрик обережно засунув її за образи. Маленька його скрипочка зовсім сховалася там. Нехай, мо’, дочекається кращих часів.

У хаті стало вільніше, майже порожньо, і Петрик.. позітхавши, приніс із сіней відро з водою, дістав із-за печі ганчірку. Продовжуючи гніватись на жінку, він вилив відро біля печі на щонайзатоптаніше місце — нехай відмокає. Вода широко розтеклась по дошках, але потроху стекла у найнижче місце під самий поріг і зібралася у чималу чорну калюжу. Петрик стояв посеред хати. Йому треба було взяти в сінях деркача, але ні роззуватись, ні мочити ноги йому не хотілося, і він чекав, поки вода кудись зникне.

— Боже, це що? Що ти наробив? — почувся із сіней Степанидин голос.

— Таж мию підлогу...

— От, ганчіркою б тебе по очах! Хто ж так миє підлогу?! Чи ти здурів?

Степанида зозла ляснула себе по стегнах — звісно, зробив не по її, по-своєму, завжди йому за це перепадало від жінки. Та як прийшла, нехай миє сама, він своє зробив, усе прибрав, залишилася підлога.

— А чого ж ти пішла з коровою?

— Тебе не спитала...

Поки вони сварились у хаті — трохи стримано перед чужими і тихше, ніж звичайно, — німці, мабуть, щось почули. Степанида все ще пляцкала руками в сінях, і далі не наважуючись переступити поріг, як позад неї з’явилось цікаве дзюбате обличчя, німець осміхнувся, щось навіть сказав, і вона затнулася. Німець почвалав до кухні, а Степанида кинула через поріг ганчірку, що мокро ляпнулась біля Петрикових ніг.

— Збирай воду! Всю до краялі збирай!

Треба було слухатись, і Петрик, крекчучи з натуги, мусив нагнутися до калюжі. Він згрібав брудну чорну воду, викручував ганчірку в закурений старий баняк. Але води було до біса, дивно, скільки набралося з одного лишень відра. Степанида тим часом знову десь зникла, і він, аби швидше скінчити цю осоружну роботу, почав розганяти воду по підлозі — в кутки, під піч — щоб не було калюжі. Так було краще, ніж збирати її ганчіркою, Петрик уже наближався до вичовганого почорнілого порогу, як у дверях знову виросла тінь — на поріг ступив однією ногою німець з відром, яке легенько парувало. Петрик усе зрозумів і з простодушною вдячністю глянув у простацьке обличчя, що стримано світилося зараз добротою.

— Дякую, паночку. От дякую вам...

Німець поставив відро за поріг і випростався.

— Бітте, бітте.

— От спасибі! — сказав Петрик майже розчулено і раптом подумав, що треба чимось віддячити. На добро треба відповідати добром, чи ж він не розуміє. — Хвилиночку, пане, — сказав він і повз німця прошмигнув у комірчину — десь там ще залишалось трохи яєць. Тільки він не знав де і поки нишпорив по кошиках та діжках, із подвір’я долинув нетерплячий вередливий вереск: «Карл, Карл, ком!», і Петрик зрозумів, що, мабуть, не встигне: Степанида ховати вміла. Німець побіг до кухні, а Петрик розчаровано вийшов до сіней і нахопивсь на дружину.

— Он, цей Карло приніс! Гарячої...

— Гарячої... — перекривила Степанида.

Однак вона, мабуть, уже подобрішала, взяла з порогу брудну ганчірку й тільки-но нагнулася до відра, як у сінях знову майнула постать. Цього разу то був Карлів начальник. З тихим злим шепотом він схопив відро й перекинув його на порозі. Тепла пара зметнулася вгору й за нею сховалося налякане обличчя Степаниди,