Іван Семесюк - Фаршрутка

слів є слово «Слово», оно у пастора спитай, бо воно визначає само себе. І це філософський феномен, що символізує собою абсолютне ніхуя, яке визначає себе як Ніхуя, з котрого дивним чином постає гора пульсуючих сенсів. Тому «спочатку було Слово» слід перекладати як «раптом десь узялося». При чому оце «узялося» виступає тут парадоксальним чином як реальний об’єкт і навіть як суб’єкт. Хрін його знає, як так вийшло. «Узялося», Томасе, — це і є справжнє приховане ім’я Буття. Отже, слава Йсусу Христу, Богу нашому! Моліться, брати й сестри! Амінь! Зіга-зага! Дазайн! — тут голова Корчинського замовкла і лагідно посміхнулася мавпунові.

«Ти диви на нього, — подумав Томас, — оце про «раптом десь узялося» просто в яблучко. Кмітлива макітра, нічого не скажеш, але взагалі-то я майже нічого не вдуплив».

— Томасе Яковичу, маю повідомити тобі дещо важливе, — знову пролунав запопадливий голос з кулька. — Але так, щоби ніхто не чув. Це вкрай важливо! Посунься до мене трохи ближче! — доброзичливо і навіть ласкаво прошепотіла голова крізь вуса.

Томас через свою природну допитливість зацікавився пропозицією і посунувся трохи ближче.

— Нахилися ще трохи, Томасе, не можна, щоби цього хтось почув, окрім тебе. Все має лишитися між нами!

Томас Якович необачно, як прояснилося буквально за мить, нахилився вухом до голови Корчинського, аби почути вкрай важливу інформацію, й одразу пошкодував. Кульок несподівано підскочив і вчепився гострими іклами у павіанів їбальник прямо крізь махровий рушник і товстий шар поліетилену.

— А-а-а-а!!! — заголосив Томас Якович, підстрибнув з сидіння, немов новорічна петарда, та інстинктивно кинувся углиб салону до есбеушних кнехтів. Паралельно цьому голова намагалася відкусити пику від мавпи, часто і хижо сопіла, смикалася у різні боки, аби заподіяти Томасу якомога більших страждань.

Першим підхопився Кривавий Пастор, миттєво оцінив критичність ситуації і прокричав на весь салон: — Юхименко! Сука, я так і знав! Вставай! Лови цю почвару! Поможіть хто-небудь павіану!

Всі, окрім лірично кволого Вакарчука, повскакували зі своїх місць й кинулися ловити осатанілого від болю мавпуна, аби віддерти від нього скажену голову. Це було непросто, хтось послизнувся в сум’ятиці й впав, хтось не встигав навіть відслідковувати звивистий шлях цієї летючої дзиґи, на котру перетворилися зчеплені мармизами мавпа і голова. Найспритнішим, як не дивно, виявився саме секретар РНБО. Він якось так хвацько і професійно схопив павіана, що якраз проносився повз нього, за хвоста, і йобнув ним об підлогу таким чином, щоби усю міць удару взяла на себе голова Корчинського. Так воно і сталося, голова відчепилася від очманілого Томаса Яковича, зойкнула, покотилася вздовж проходу у бік водія і голосно на всю фаршрутку заспівала нахабним зеківським голосом:

Вот за красным столом, отуманенный дымом!

Воду пьет прокурор за стаканом стакан!

А на черной скамье, на скамье подсудимых

Там сидит его дочь и какой-то жиган!!!

— Чого дивишся, хапай її, поки не наробила ще більшої шкоди! Юхименко! — страшно прогарчав Остап Вішну.

Юхименко з криком «Та це який-то пиздець!» кинувся до голови і заповзявся її хапати, та, у свою чергу, викручувалася, як могла, намагалася прокусити солдатські берці, брудно лаялася на нього і на усе товариство разом.

— Че ты зенки пялишь, мусор, на мои наколочки! Волчара, блядь, Юхименко, тебе пиздец па-любому, тебя пацаны на перья поставят, бич штопаный, бобер ебучий, спекулянт! Кто педали сепарские с покойников на базаре барыгам толкал! Сука! Западло, блядь! Дазайн!!!

Раптом Юхименко проявив неабияку спритність: влучно накинув на голову рушника, міцно вчепився у схоплене крепкими робітничими руками, і та одразу замовкла. Він швидко загорнув її у якусь брудну ганчірку з підлоги, що зазвичай валяються по салонах вітчизняних фаршруток.

— Юхименко! — закричав на бідного солдата Кривавий Пастор. — Ти розумієш, що ти накоїв? Куди ти дивився?

— Так а шо, ми ж її уже схопили, наче ж обійшлося!

— Ти що, взагалі нічого не зрозумів? — прошипів Арлекін Петрович. — Щойно до твоєї голови Корчинського підключилася голова з Лубянкі! Тепер кацапи точно знають, де ми зараз знаходимося! Вони свого не впустять! Готуйтеся до оборони, панове! Зараз почнеться! Ось-ось попруть! Нас засікли! Вони або скинуть на нас Саяно-Шушенскую ГЕС — тоді нам просто пиздець, або зараз тут з’являться Мєщєрскіє Скоморохі — і тоді нам драматичний пиздець!

Томас Якович тримався руками за свою закривавлену пику, тремтів від болю, пускав з носа рожеві шмарклі, плакав і підвивав водночас. В голові гуділо щойно почуте словосполучення — Мєщєрскіє Скоморохі, Мєщєрскіє Скоморохі, Мєщєрскіє Скоморохі, бум-бум-бум! Воно здалося йому дуже лиховісним і страшним.

«Мєщєрскіє Скоморохі, — думав він крізь мряку, що охопила його свідомість, — Мєщєрскіє Скоморохі, що це за хуйня така, ні, ні, тільки не це, тільки не вони!» — звідкись Томас знав, чи просто відчував, що це щось вкрай небезпечне.

— Гриша! — гукнув кнехтів Переїбихаудеген. — Швидко видай пану лицарю арбалет і болти до нього! Все це ви знайдете за торбами під задніми сидіннями! Стволи на місці?

— Так, мій конунг! — стисло прогарчав, немов готовий до сутички пітбуль, один з кнехтів і вийняв з-під вишиванки свого глока. Всі одразу помітили, що, окрім автоматичного пістолета, за поясом у Гриші №1 було ще кілька магазинів збільшеної ємності.

Гриша №2 вже перевіряв затвор повнорозмірного узі й розкладав на сидінні додаткові магазини, штук, мабуть, з п’ятнадцять, якщо не більше.

— Юхименко! Зверху подивись, там за вогнегасником лежить калаш і кілька рожків до нього! Давай! Розберись там!

Боєць стрімголів кинувся до вогнегасника виконувати наказ конунга.

— Остапе Паранірвановичу! Агов!

Але Вішну уже тримав у руках обріз з помпового дробовика, що, як виявилося, увесь цей час був приниканий в складках олімпійського костюма: — Маємо те, що маємо!

— Згодиться, якщо діло дійде до ближнього бою! — схвалив Арлекін Петрович. — А ви, пасторе, моліться!

— З нами Бог! Кацапам пизда, па-любому! Маю в запасі одну вбивчу молитву! — войовничо відповів Олександр Валентинович і рішуче закрив свого підручника з демонології на найцікавішому місці.

— Вакарчук! Вакарчук! — наказово звернувся то Репостислава Остап Вішну.

— Шо такоє?

— У кризові моменти співатимеш бадьорих пісень! Для підтримки бойового духу! Чув? Ти митець чи хто?

— Пойняв! Співатиму «Веселі, брате, часи настали», — на диво жваво відгукнувся ретранслятор. — На ютубі майже сімсот тисяч переглядів!

— Вьольво Євдокимівно! Пані! Спите?

Стара