Маркіян Камиш - Оформляндія або Прогулянка в Зону

променi залiтали всередину, сонце дарувало радiсть i серед закинутого краю, серед депресiї, баянiв, серед сотень шарiв пилюки, серед пограбованих сердець покинутого, красновська церква — оаза радостi i щастя, острiвець оптимiзму i думок про хороше.

Колись у мене помер кiт. Я закопав його глибоко, витер соплi, викинув лопату i поїхав у Зону. Пройшов кiлометрiв шiстдесят, поки доплуганив до Красно. Всi цi п'ятнадцять годин я думав про кота, згадував як пiдiбрав його на вулицi, як вiн бiг за мною i нявчав, як я принiс його додому, як вiн завжди гуляв на вулицi скiльки влiзе, як приходив з драними вухами i як йому переїхали мотиком лапу, а я позичав п'ятсот баксiв на лiкування, коли самому жерти було нiчого.

I поки я йшов у той храм, поки нiс в рюкзаку всiх своїх котiв, думав, що свiчку ставлять лише раз, коли хтось помирає. З її димом у баню, в гостi до бджiл i далi — крiзь щiлини до небес, вiдлiтають нашi спогади про рiдних i близьких, яких тепер з нами нема. Дим полетить на небо, сльози скапуватимуть на дощану пiдлогу. Свiча догорить, а я про все забуду. Прощавай.

Цей храм любий i дорогий менi, i я вiрю — з усiєї Зони тiльки у нього є майбуття: у клаптика надiї, сентиментальностi i нескiнченно слiпучих променiв щоранку, коли я вiдкриваю важкi вхiднi дверi i свiтло заливає напiвтемний притвiр.

***

Нелегалiв не цiкавить анi власне майбутнє, анi те, що стане iз Зоною завтра. Ми зацикленi на моментi, який тiкає назавжди — з року в рiк ми спостерiгаємо, як осипається наша улюблена Чорнобильщина, як тане пiд снiгом долина нашого спокою. Рокiв через сто реконструктори гратимуть в останнiй день перед аварiєю, крайнiй день чарiвного Полiсся. Вдягатимуть непримiтнi шмотки ткацької фабрики «Донбас» i у вiдновленiй Прип'ятi лабатимуть фест масштабiв Шоу Трумана для всiх i кожного, рубаючи в життя минулих епох. Масовий туризм у минуле — гарячий тур майбутнього. Велкам.

Насправдi, всi цi мої рожевi мрiї — контрастна альтернатива пасмурам сьогодення, морокам осенi. Я тут третiй день i нiби навмисно мряка напинає похмурi сукнi, тисне холодними хмарами i дрiбними моросями. Обкладає ватою ранкових туманiв горляну i жене батогами спраги крiзь хащi у центральну частину мiста. Жене крiзь росу i безлюдь на битi схiдцi пристанi. Там я надуватиму пластиковi пляшки i жадiбно питиму металевого смаку рідину, не переймаючись про її шкоду. Рясно валить дрiбний дощ, я соваюсь на диванi, слухаю плеєр в одне вухо, дiстаю спальник i забиваюся якнайглибше. Батарея сiдає швидше, нiж падає приховане хмарами, закутане у сто шарiв осiнньої мряки Сонце. Сиджу отак з вiдкритим балконом, слухаю ляпотiння крапель, кабаняче борсання, слухаю дощ, тишу, вiддалений металевий гуркiт i верески нелегальних туристiв. Воплi Вiдоплясова хлопцiв i дiвчат з великими, гарячими серцями, якi гоцають у такт ритмам великомiського життя.

Я засну ранiше, нiж Сонце зiйде по iнший бiк мiста, ранiше нiж холодна заграва впаде на сiрий асфальт ще одного похмурого ранку. Стулю заморенi вiд нудьги очi i захропу з мрiями про свiтле майбутнє цих самотнiх бетонок.

Прокинуся, а за вiкном i далi стоятиме мряка. Попереду буде день, вiд якого нема що чекати. Тут спокiй i мир для моєї душi, я нiзащо не хочу назад. Краще попру шукати старих книжок у класи тутешнiх шкiл. Iнакше злечу з котушок i зостануся малювати вугiллям на стiнах навiженi монологи та закляття забутими мовами.

Знайду собi номер «Пiонерської правди», щось iз Горького, i пiдручник з фiзики за десятий клас. Прочитаю i розведу з них багаття у пiдворiттi. Знуджуся вкрай, а коли Сонце спаде i складно стане розбирати лiтери — пiду у мряку, до залiзяччя портових кранiв, i там упiймаю першi краплi дощу. Холодний, дрiбний осiннiй дощ. Двi години ховатимусь у кабiнi крана. Потiм згадаю, що десь тут свiтить два рентгени: злiзу i почовпаю назад. Накрапатиме ще, й доки повернуся — змокну до нитки. Розведу багаття зi старих стiльцiв i вiконних рам: розiгрiти суглоби i висушити одяг. Гасатиму подвiр'ям, прочiсуватиму пiд'їзди у пошуках меблiв, якi можна спалити i послухати трiскiт пiд навiсом i таки зiбратися на вихiд.

Помаранчевi язики танцюватимуть завзято, кидатимуть вiдблиски на обшарпанi стiни, а я вiдкрию тушковану свинину ножем, трохи пошаткую i грiтиму до кипiння, мрiючи про двiстi грамiв. Усе цi клятi дощi. Пасмур спадає щорiч, i навiть у столицi порожнi осiннi парки затягує туманом: тiльки жовте свiтло лiхтарiв проблискує маяками. Тiльки теплi плями мiського благоустрою допоможуть вилiзти з лабiринтiв мороку i впасти у м'якотi лiжка, заснути рiвно до перших, гарячих променiв лiта. Але тут вони згасли тридцять рокiв тому.

***

Одним з таких похмурих i осiннiх днiв у славному мiстi Прип'ять менi зустрiлися двiйко контрабандистiв. Були з Бiлорусi, замiсть «прямо» говорили «пр-рамо», замiсть «блядь» постiйно повторювали «бляць» i на тлi їх здоровенних рамин таке сюсюкання пробивало на ржач.

Спочатку думали мене гасити, я напружився, але не втратив обличчя, ми розговорилися i вони запропонували бахнути. Таке завжди буває. У провiнцiйному барi пiдвалюють тiла i пропонують йобнути за їхньокошт. У процесi навалки виникає дилема i тобi розносять кабiну. Я точно знав: десь пiд мокрим камуфляжем у них тяжiють макарови зi збитими номерами, всi примари моїх моторошних снiв, всi холоднi п'яти прип'ятської мряки i жахи невiдворотних катувань. Погодився на бацькову водяру i рогачiвську тушонку, на тихi байки серед свiтла налобних лiхтарiв у брудному пiд'їздi на розхитаних стiльцях, якi я ще спалити не встиг.

Типовi розмови людей, якi забули паролi вiд пошти, якi не читають полiтичних новин i мiж кiно та сауною завжди виберуть останнє. Бiдкалися на пом'ятий УАЗ: минулого разу менти ледь не взяли, доганяли i пiдрiзали, як у кiно.

Травили щось про тепловiзори i бiлоруських прикордонникiв. Потисли лапу i звалили заводити УАЗ, давити чекуню за кермом, палити крiзь спущене скло i рвати кiгтi на Пiвнiч через кордон, до показових мiст без комерцiйних реклам. Я би теж пiшов, та поки сидiв цi днi у холодних сутiнях пiд дощами — захворiв.

Я часто бував у Прип'ятi, коли мрячило i краплi тарабанили по старих пiдвiконнях, коли бетонки потопали в туманi. Але й часто-густо бачив Мiсто у лагiдних променях сонячного сяйва: серед океану розплавленого асфальту, серед порослої абрикосами i яблунями жгучки лiта, серед джунглiв i атакуючих легiонiв комашнi. Коли тiльки брязкiт металу, гавкiт собак i вереск металiстiв рано вранцi.