Йон Колфер - Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер

Кріогенну камеру відкинуло в кут, із гіроскопа крапала рідина. Одна рука Батлера звисала через край, відкидаючи на стіну потворну тінь.

Контрольна панель камери ще працювала. Арте­міс із полегшенням помітив, що індикатор, що сте­жить за серцебиттям, спалахує з рівномірним інтер­валом. Батлер живий! У Холлі знову вийшло! Але щось її тривожило. Була якась проблема.

Щойно Артеміс зазирнув у кріогенну камеру, як він одразу зрозумів, що то за проблема. Нове волос­ся охоронця було сивим: на кригу Батлера поклали сорокарічним чоловіком, а зараз перед Артемісом була людина принаймні п’ятдесяти років. Може, і старша. За три години Батлер постарів.

За плечем хлопця з’явилася Холлі.

— Принаймні він живий,— сказала вона.

Артеміс кивнув.

— Коли він прокинеться?

— За два дні. Можливо.

— Як це сталося? — спитав хлопець, прибравши з лоба Батлера прядку сивого волосся.

Холлі знизала плечима.

— Не знаю. На цьому Фоулі спеціалізується.

Артеміс дістав із кишені запасні навушники з мі­крофоном, начепив на вухо.

— У тебе є якась теорія, Фоулі?

— Я не дуже впевнений,— відповів кентавр,— але можу припустити, що магії Холлі виявилося недостат­ньо. Довелося підключити резерви самого Батлера. Схоже, це дорівнює п’ятнадцяти рокам його життя.

— Чи можна щось зробити?

— Боюся, що ні. Зцілення переробити не можна. Якщо тебе втішить, скажу, що він, можливо, прожи­ве довше, ніж прожив би до зцілення. Але молодість йому не повернеш, і ми ще не впевнені щодо стану його психіки. Зцілення могло стерти інформацію в мозку.

Артеміс зітхнув.

— Що я з тобою зробив, старий друже?

— Плакати немає часу,— перебила його Холлі.— Ви обоє маєте забиратися звідси. Думаю, шум при­вернув увагу. Маєте транспорт?

— Ні. Прилетіли на звичайному літаку. Потім узяли таксі із Хітроу.

Холлі знизала плечима.

— Я б і рада допомогти, Артемісе, але я і так уже витратила багато часу. Я маю завдання. Дуже важли­ве завдання. І мушу повернутися до нього.

Артеміс відійшов від кріогенної камери.

— Холлі, твоє завдання...

Капітан Шорт повільно обернулася.

— Артемісе...

— Вас запеленгували, так? Щось проникло крізь систему, захисту Фоулі?

Холлі витягла із рюкзака великий аркуш камуф­ляжної фольги.

— Маємо десь поговорити. Там, де ніхто нам не завадить.

Наступні сорок п’ять хвилин промайнули для Ар­теміса, немов у тумані. Холлі загорнула людей у ка­муфляжну фольгу і прикріпила до свого місячного паска. Цей пасок знижував вагу у п’ять разів.

І все одно механічні крила насилу несли їх трьох по нічному небу. Холлі навіть довелося перемкнути двигун на повну потужність, щоб утриматися хоча б на висоті п’ятисот метрів над рівнем моря.

— Я увімкну захист,— сказала вона в мікрофон.— Намагайтеся не дуже бовтатися. Не хотілося б ко­гось із вас загубити.

І вона зникла, залишивши замість себе ледь по­мітне мерехтіння. Купка зірочок у формі Холлі. Віб­рації передавалися через шнур, і в Артеміса зацоко­тіли зуби. У фользі, коли видно було лише обличчя, він відчував себе велетенським жуком у коконі. По­дорож була навіть приємною: цікаво було летіти над містом, дивитися, як унизу по дорогах повзуть світлі цяточки автомобілів. Потім Холлі спіймала західний вітер, і вони полетіли над морем.

Раптом усесвіт Артеміса сповнився різких пори­вів вітру, неприємних рухів і переляканих птахів. Під ним висіло непритомне тіло Батлера. Фольга, в яку їх загорнули, поглинала навколишні кольори і відображала домінуючі відтінки. До точної переда­чі було ще далеко, але летіти вночі над морем до Ір­ландії можна було.

— Ця фольга невидима для радарів? — спитав Артеміс у мікрофон.— Не хочу, щоб мене переплута­ли з НЛО і підсмажили.

Холлі задумалася.

— Ти маєш рацію. Варто мені трохи спуститися, про всяк випадок.

Через кілька секунд Артеміс дуже пошкодував, що спитав: Холлі кинулася вниз, і вони каменем понеслися назустріч темним хвилям. Останньої миті вона загальмувала, але Артеміс міг би за­присягнутися, що в нього мало не здерло шкіру з обличчя.

— Достатньо низько для тебе? — запитала Холлі з ледь помітною іронією.

Вони мало не торкалися води. Хвилі мерехтіли, і фольга разом із ними. Океан був неспокійний, і Холлі то піднімалася, то опускалася разом із хвиля­ми. їхню присутність відчула група китів. Кілька з них вистрибнули із морської піни, пролетіли ме­трів із триста і знову зникли під водою. Дельфінів не було. Вони поховалися від негоди в бухтах і затоках уздовж узбережжя.

Холлі обігнула паром. Вони пролетіли так близь­ко до нього, що відчули, як працює двигун. Кількох пасажирів нудило на палубі, і залишки вечері мало не потрапили на невидимих мандрівників.

— Чудово,— пробурмотів Артеміс.

— Не хвилюйся,— сказав із порожнечі голос Хол­лі,— Майже прилетіли.

Вони пролетіли повз морський вокзал, потім уздовж узбережжя на північ, пролетіли над горами Віклоу. Навіть у такому стані Артеміс не міг не на­солоджуватися швидкістю. Крила — фантастичний винахід. Уявити тільки, скільки грошей можна було б отримати, якщо їх запатентувати. Хлопець зу­пинив себе. Саме через торгівлю ельфійськими тех­нологіями і постраждав Батлер.

Вони полетіли повільніше, і Артеміс зміг роздиви­тися місця, над якими вони пролітали. На сході ле­жав Дублін — жовта аура над системою магістралей. Холлі обігнула місто, повернула до менш населеної північної частини країни. По центру величезної тем­ної плями засвітилася яскрава пляма — будинок Ар­темісових предків, маєток Фаулів.

Маєток Фаулів, Дублін, Ірландія

— Тепер поясни,— сказала Холлі, коли вони перене­сли Батлера в ліжко.

Вона сіла на нижню сходинку. На неї з портретів дивилися покоління Фаулів. Капітан ЛЕП активува­ла мікрофон шолома і переключилася на гучний зв’язок.

— Фоулі, запиши це, будь ласка. У мене таке від­чуття, що нам доведеться прослухати цю розповідь іще разок.

— Усе почалося із зустрічі сьогодні вдень,— по­чав Артеміс.

— Продовжуй.

— Я зустрічався із Йоном Спіро, американським підприємцем.

Холлі почула, як у навушниках заклацали клавіші. Мабуть, Фоулі перевіряв, що за тип той Спіро.

— Йон Спіро,— сказав кентавр.— Дуже темний товариш, навіть за людськими мірками. Агентство безпеки Людей Бруду уже тридцять років намагається впіймати цього хлопця. Усі його компанії — загроза для екології. І це лише верхівка айсберга: промисловий шпіонаж, викрадення, шантаж, підо­зрілі зв’язки. Але досі йому вдавалося якось викру­чуватися.

— Так, це він,— кивнув Артеміс.— Тож я призна­чив містеру Спіро рандеву.

— Що ти хотів йому продати? — перебив його Фоулі. — Така людина, як Спіро, не перетне Атлан­тику заради чаю з кексами.

Артеміс спохмурнів.

— Нічого я йому не хотів продати. Але запропо­нував притримати деякі революційні