Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

мандрує у снах, завжди буде вдячний майстрові за шляхи і прихистки. Щоправда, мало хто пам’ятає і самого майстра, і його ім’я. Скоріше прокляне партача, який через неуважність звузить або поплутає сни. Але той, хто вміє читати малюнки перерізів, відчитає руку майстра, розпізнає його всюди. І знає, що він побратався з деревом. Майстер сам би тихенько радів, що його впізнали, не через пусту славу, а за витвором. Це означає, що він наблизив дерево до людини й віднайшов спільноту снів, адже дерево не зносить галасу, навіть зовсім його не розуміє.

Наприкінці в’язання на нього вкладають правила – довгі, особливо тяжкі протеси, спочатку по обидва боки дверей на півхати, потім на одвірки й вікна, на всю довжину дому, щоб остаточно притиснути та скріпити побудоване. Але виступів протесів – як поздовжніх, так і поперечних, – тих, що видаються із в’язання, не відрізають впритул до стіни хати як непотрібні. Навпаки, щоби не проминути можливості оздоби, їх залишають, створюючи таємничу подобу зворотних сходів, що пнуться аж під дах. Не задля підпори даху, бо ж ледь його торкаються! Зате, піднімаючись зиґзаґом у вигляді схеми стрілистого дерева, вони підкреслюють висхідний рух хати, підкреслюючи, що це не нора, а людська мисль, політ угору.

Піднятися від підвалин до даху – ось головна ідея будови. Дах захищає зверху і з боків. Тому він стрімкий, щоби не корився вітрам, легко обтрушувався від дощу, скидав із себе град і сніг. Але він мусить ще й огортати і гріти, і тому заламує свої лінії, вигинаючись навіть кілька разів. Затуляє хату, як сукня, як важка манта або весільна гугля. Найбільше він подібний до лат, бо, ніби з лусок, укладається з дощечок, видертих із дерева, які називаються драницями, золотих, коли нові, срібних, коли постоять. Часом, коли розправлені крила хати вже почорніють і луски зіллються в одне ціле, добре видно, що то крила птаха, який дбайливо захищає своє гніздо від ворожого нальоту. Хоча ще під час будови, коли хата щойно народжується, дах уже пестує її, як духа, що його приймає у себе тіло, як мама дитятко, як коханий жінку у весільному танці. Тому, коли будівництво досягає даху, його прикрашають весільною ялинкою, обвішаною яскравими волічками, тасьмами та папірцями.

Хата наслідує поперечний розріз тіла людини. Її перед і зад набагато ширші від боків. Вона завжди прямокутна, ніколи не буває квадратною. Спереду, іноді з боків, має очі-вікна, зад є завжди геть темним, часто-густо для захисту від вітру, ніби хвостом, прикритий довгим схилом даху, часом аж до землі. І тому всі хати стоять спиною до вітру. На верхах і в місцях, відкритих сильним вітрам, на дах накладають додатковий вантаж – важкі плити й каміння. В поодиноких випадках хату заслоняють особливою загородою з драниць для того, щоб вона перехоплювала натиск вітру, поки той ударить у хату.

3

Сама хата не тоне беззахисно в оточенні зелені чи зимової білини. І не губиться у підмурівках. Вона відмежовується від терену як окреме тіло, ба більше, замикається, закутана, як у панцирі. Переважно давні хати закривали затято, наче твердині, іноді неабиякою огорожею. І хоча нові, ясні й відкриті, обходяться лише відкритими верандами – щоб відгородитися спереду і з боків, – їхні паркани, старанно замкнені хвіртками входи та виходи зберігають ознаки ізоляції. Щоправда, верх кожної хвіртки якось по-дитячому оздоблений вирізьбленими з дерева хрестиками, кільцями або фігурками. І так само весело вискакують з огорож веранди – на кутах і перед дверима – бадьористі стовпчики. Занурюються в дах зовсім не тому, що він потребує їхньої опори, просто так гарно, що охоче б з ним затанцювали. Без цих оздоб і додатків сам панцирний дах і так тримається купи і сенсу, зате під його крилами всі ці верандочки, стовпчики, хвірточки та вирізані пруги протесів, що пнуться вгору, гарно переконують, ніби заспокоюючи: «З таким, як наш старий, можна повеселитися». При всьому цьому сучасніша, весела хата також не перестає бути надійним укриттям, сховищем від зливи, заметілі та повені. Наче стародавній корабель, виринає на тлі неба із зелені або білини. А іноді раптом вигляне до нас із-за густих і нерухомих туманів і запрошує: «Швиденько заходьте, тут безпечно».

Особливо захищеними, навіть укріпленими, були давні хати, звані ґраждами. Ймовірно, ґраждове будівництво існувало віддавна і тривало досить довго, бо вміння змикати і з’єднувати будинки найбільше проявилося у майстерності виконання дахів, дашків, ґонтових крил і вежок. Нові хати вигравають світлом і ясністю, але й ґражди не були виключно строгими та серйозними. Ніби майстерні колиски своїх родів, вони розкошували у всіляких сховках і закутках, у грі світла і темряви. Що далі від світу, що більше власне світло, що більше ґражда є ніби продовженням різьбленої яскині, то своєріднішою є її доля. Ще й нині по віддалених присілках, не знищених війною, здивованому мандрівникові показуються обгороджені й укріплені маленькі дерев’яні замки. Часом подібні на каплички з чарівно вигнутими банями, дашок до дашка приязно схилений, півповерхові – півприземні гнізда-притулки, а вибудувані ж гарно – як цяцьки. Бувають ґражди просторі й малесенькі, у деталях їх стиль досить вільний, кожна дещо інша, але принцип той самий. З обох боків хату оточує табір господарських споруд із дахами, нижчими від хатніх і нахиленими назовні. Усюди, де лиш вдасться увіпхатися, туляться до основи хати і виходять за її межі. А хата, ніби опираючись на них боком даху, бере їх під свої крила і пригортає до себе. Тому ці крила називаються притулами. Тісно, щільно, нерозривно, наче родина дахів, наче чубаті й неслухняні пташенята горнуться до своєї великої квочки дахи маленьких прибудов. Проникають під притули і спільно продовжують їх лінії, вигинаючись неперервно і хвилясто. Кортить запитати: чи це одне тіло, чи згуртована в обороні громада? Іноді їм і цього мало: шереги будинків оточені палісадами, накритими двосхилими гострими дашками, а під дашками ховаються отвори, наче маленькі віконця. Завдяки їм палісад має вигляд стрільниці, яка не раз бувала стрільницею оборонною. Посередині палісаду височіє брама і для оборони, і для вилазки.

Іноді дві хати, які стоять одна напроти другої, утворюють два боки табору, де задня частина заповнена неперервним рядом господарських будівель, а передня прикрита палісадом з віконцями і високою, накритою зверху брамою. Буває, що дві родинні хати з’єднані критими галерейками без жодного табору. Всюди виявляється спротив до зведення поверхів угору та схильність до розбудови в ширину і з’єднання – завжди відповідно до місця –