Шрамкова Яна - Біла стрічка в твоєму волоссі, Шрамкова Яна

Ще й ображає! Я дивилась, як вони зникають за афішею, і мало не розплакалася вголос.

Афіша "Цирк "Європа" розділяла наш бункер на дві частини. Перша правила за своєрідну вітальню, де можна було посидіти, а в другій частині у нас був склад різних дрібничок. До дрібничок, які там зберігалися, належали, на думку Якуба, й заіржавлена рама од велосипеда, стерно від моторного човна, зіпсований карбюратор, вентилі, каструля, бляшаний умивальник, віконна рама і кіт Кіліманджаро. Кіт Кіліманджаро, здавалося, важиз цілий центнер, а коли Якуб приніс його, скуленого під сорочкою, був зовсім малесенький і нагадував наїжачений клубок вовни. Кіліманджаро був страшенно рудий і страшенно зарозумілий. Він був, безперечно, аристократ, чистокровний шляхтич і перший спадкоємець королівського

аз

трону. Згодом Кіліманджаро відсторонився від нас І до бункера приходив зовсім рідко, на мою думку, лише для того, аби позбутися настирливих бліх, яких він під час своїх королівських відвідин спритно і непомітно струшував на нас. Я без жодних вагань можу заявити, що блохи Кіліманджаро були також незвичні і такі сильні, що без великого напруження потягли б воза, навантаженого брикетами. Якось мені пощастило пронести одну блоху до нашого будинку пенсіонерів, і коли я її нігтем розчавила на склі нічного столика, мабабуся мало не впала, а на її відчайдушний крик збіглося до нашої кімнати мало не півбудин-ку для старих. Незважаючи на паразитів, характер та інші вади, я обожнювала Кіліманджаро, бо в його могутньому тілі десь був схований надійний радар, який невідомо як був пов'язаний з моїми слізними каналами, і Кіліманджаро з'являвся одразу ж, тільки-но в моїх очах з'являлися сльози.

Я ще не відвела очей від афіші, за якою сховалися Мартін з Якубом, а Кіліманджаро вже впав мені на коліна, немов зрубаний столітній дуб. Він зручно скрутився в клубочок, подивився мені в обличчя своїми гірчичними очима, а тоді, знеможений власною втомою і моїм безмежним смутком, поклав голову на передні лапи й замуркотів. Коли б Кіліманджаро заблукав уночі на кладовище й від задоволення замуркотів біля одного з надгробків, я переконана, що збудив би й мертвого, хай би він спочивав під землею і триста років. Кіліманджаро муркотів, немов ткацький верстат, підключений до атомного двигуна, а коли хотів, то міг переконливо наслідувати людське хропіння.

Я гласила Кіліманджаро по голові й забувала про смуток, Було видно, що мої ласки він терпить лише завдяки великій самовідданості. Бо тільки-но за афішею пролунав Якубів голос, він знерухомів, умовк, зіщулився, тоді скочив і побіг за ним.

— Про що ви розмовляли? — запитав Якуб, виринувши з-поза афіші, і навмисне повернувся так, щоб на мене дивилося його величезне закрнвавлеке око, Це так було схоже на нього. Спершу поб'ється з кимось за якусь дурницю, а потім удає, нібито взяв участь у битв! під Білою Горою !. Посміхнувшись, я

1 Після поразки чесьтгь війська під. Бтою Горою у 1620 роїМ Чехія задовго стала кревшшедз АястрПи

зневажливо стежила за кожним його кроком. Ну, я мала по горло! Він ходив гоголем, козирився, ніби за хвилину йому мали почепити на груди медаль за мужність, а той рудий зрадник Кіліманджаро раз по раз терся об його ноги. Я була розстроєна, як старе піаніно, це я мусила визнати, і моя неприязнь зростала з хвилини на хвилину. Мабабуся часто застерігала мене, аби я володіла собою, тільки ніколи не вчила, як володіти собою, тож я і досі не вміла цього робити.

— Може, подмухати хлопчикові на забиту місцинку? — запитала я і скорчила таке страдницьке обличчя, що збентежила навіть бувалого в бувальцях Кіліманджаро. Він зупинився, занявчав, здивовано дивлячись то на мене, то на Якуба. Не знаю, на чию сторону він прихилився б, якби не наполегливе Якубове прохання:

— Поворухнися, Шім, гаразд? І скажи нарешті, про що ви розмовляли з Мартіном, коли мене тут не було!

Не знаю, як би я зреагувала на його слова — така я була напружена, але з-за афіші саме в цю хвилину виринув Мартін і на диво швидко відповів:

— Шімонка тут пропонувала, кому напишемо, аби якнайшвидше зрушити з місця.

Він навіть не глянув на мене, сів на дошку, що правила нам за стіл, і старанно вирівняв аркуш поштового паперу.

Цього разу я вмить збагнула, що Мартін не хоче, аби я розповідала Якубові про його родинні труднощі, і не без іронії водночас подумала, що всі, ба навіть цей нещирий Кіліманджаро, звичайні шмаркачі, які тільки на все нарікають, & коли їх хтось скривдить, біжать до бункера й виливають свої жалі на мене. А я мушу всіх розраджувати і все розуміти, бо, коли щось не так, ще й звинуватять, що в жінок міняється настрій. Я сіла, мовчазно вступивши у спілку з Мартіном, щоправда, мені важко далося це самозречення. Ще побачать, чи вмію я володіти собою!

— Передовсім візьмемо в роботу Спіхульськцх,— сказала я, й мені одразу полегшало, уся злість, яку я досі відчувала до Якуба й Мартіна, умить перекинулася на чотирьох синів старого пана Спіхульського.— Наскільки я знаю, Спіхульських четверо, мешкають вони в одному будннод на наше щастя всі разом, як мухи на липучці

Люди добрі, я одразу почала висловлюватися, як стара пані Пешковаї Певні вирази, навіть голос я підвищила в певному місці, як вона. Я відкашлялася й спробувала говорити розважливіше.

— У старого пана Спіхульського минулого тижня був лікар, і коли сестричка Надя спитала потім, як його здоров'я, тобто здоров'я пана Спіхульського, лікар знизав плечима і сказав: "Справи такі, сестричко. Це старий здоровий чоловік, тільки ж ви погляньте на ньогої Щось мучить його, та, власне, і всіх інших. Усе життя вони, знай, спину гнуть на дітей, а на схилі віку, коли б мали втішатися дітьми... Як ви гадаєте, що станеться зі мною? Через рік я піду на пенсію, і дочка вже тепер дивиться вовком. Я прийду сюди, змушений буду цим задовольнитися. Не знаю, як довго він протримається, його ще бодай трохи розважає ота лайка, але й з допомогою цього він не може до кінця життя обдурювати себе. Одного дня він перестане лаятися — і того ж дня помре. Ну, я щось там вигадував йому, але він мені не подобається. Зовсім не подобається мені останнім часом, сестричко. Ми його втрачаємо з дня на день!>

Сестричка Надя переказала нам лікареві слова одразу, тільки-но він пішов. Вона зайшла до нас ПОСИДІТИ, й вони довго з мабабусею дискутували про пана Спіхульського. Пак Спіхульськкй народився у Варшаві, вчився в Берліні, а закохався у словачку в Ле-вочі. Пані Спіхульська померла від інфаркту, й одразу після її смерті з паном Спіхульським сталося щось незвичайне. Він цілі ночі не спав, ходив по квартирі й шукав свою дружину. Згодом угамувався, перестав її шукати, але почав ремствувати. Пан Спіхульський умів так ремствувати, що інколи по нього приходили санітари з витверезника, який був в одному дворі з нашим будинком пенсіонерів, і там пан Спіхульський соромив бешкетників так успішно, що дехто навіть плакав. Як правило, в такі хвилини йому ставало легше на душі. Я" проте, не розуміла, що лікар мав на думці, коли ужив вираз "ми його втрачаємо", бо ж пан Спіхульський не ходив до міста і був завжди в кімнаті, хоч би коли я до нього заскочила. Я дивилась на Мартіна, але мені не видалося, що й вій цього виразу не розуміє. Ба навіть Якуб не виявляв ознак нерозуміння. Він стояв перед стінкою, на якій і досі мучився огрядний залізничник, і з диявольською ушішкою подовжував зуби упиреві, який угризався зубами в шию своєї жертви. Я починала про дещо здогадуватися.

— Якубе, а та картина, яку ти вішав матері на стіну, не була часом портретом твого вітчима?

Кров захолола мені в жилах, коли Якуб, обернувшись, втупив у мене своє кров'ю налите велетенське око, а своїм другим, здоровим, кровожерливо пронизав мою шию.

— Ну, Шім, не будь така колюча і не починай знову молоти дурниць,— суворо прикрикнув на мене Мартін, а тоді похмуро додав:

— Ми вирішили написати листи, тож сідайте обоє. Ти, Шімонко, пиши адреси на конвертах, а Якуб вирізатиме літери. Я складу текст, звісно, з вашою допомогою, і поналіплюю літери на поштовий папір. Зміст мусить бути дуже короткий. В цьому найбільше можеш допомогти нам ти, Шім.

Він провів рукою по обличчю, як мабабуся, коли вона дуже стомлена і засмучена. Навіть голос у нього одразу став такий самий, як у неї, ніби в роті замість язика був шмат повсті.

— Ну, почнемо! Якубе, вирізай! Шімонко, пиши!

Голос у нього був тихий, притлумлений, але в ньому уже забриніла рішучість, ба навіть погроза. Ми взялися до роботи. Мартінові слова, хвилину тому ще тихі й монотонні, тепер звучали над головами, немов барабанний дріб.

— Ніхто ж від них не вимагає, аби вони плазували перед батьком на колінах, та коли вже він старий і покинутий, їхній собачий обов'язок — допомогти йому. В мене ідея! Зробимо це так. Послухай, Шім, ти з нас трьох найкраще знаєш, що пан Спіхульський найбільше любить.

— Мене,— палко відповіла я, на жаль, не подумавши спершу.

Якуб захихикав. Мартін не захихикав, він лише схопився за голову і примирливо сказав:

— Чудово, Шім. Тоді ми напишемо коротко і ясно, аби вони у день відвідин завжди приносили своєму батькові одне створіння, конкретніше — дівчину років тринадцяти-п'ятнадцяти, добре доглянуту і жваву. Прошу тебе, Шім, заспокойся і думай, що говориш! Я не питав — кого, а що пан Спіхульський найбільше любитьі

— Тоді не питай, що він найбільше любить, а кого любить найбільше! Можу запевнити тебе, що панові Спіхульському буде справді байдуже, принесуть йому сини смажену качку чи сухий рогалик. Адже пана Спіхульського убиває не брак харчів, а брак хіба я знаю чого... Коли б ти на старості літ отак черствів у нашому пенсійному будинку і з ранку до вечора чекав, чи хтось зволить прийти до тебе, ти б також підупадав із дня на день, ну ж бо, пиши!

Нарешті! Тільки тепер я збагнула, що мав лікар на увазі, коли вжив вираз "втрачаємо його", напевно, зрозуміли це й Мартін з Якубом — адже я їм усе так дохідливо й передовсім голосно пояснила. А говорити я мусила досить-таки голосно, бо Кіліманджаро, поки я промовляла, відповз у найвіддаленіший куток бункера й зиркав так, ніби я вигубила половину його родини. Лише Мартіна я нічим не могла вивести з рівноваги, нехай би я хоч і голос зірвала криком.